Високо в синьому небі | оповідання

Придбати за ціною видавця: видавництво Discursus

Яйла Ай-Петрі лежить на висоті тисячі метрів. Там росте мало кущів і ще менше дерев, її вкривають трави й лишайники – це зветься «альпійські луки», хоча це зовсім не в Альпах, а просто посеред Криму. Кримські гори зліплені із вапняку, тому підземні води та весняні зливи вимивають у надрах химерні проточини, згодом оздоблюють їх сталактитами, лабіринтами, озерами та іншими туристичними принадами. Тому справа спелеолога – натягнувши на себе два кілограми залізяччя, і маючи за опору одну тільки мотузку, спускатися в глибини землі на розвідку – раптом там коїться щось цікаве? Тож, коли команда спелеологів покликала мене восени з’їздити в місцеві печери, я аж загорілася.

Вантажівка, натужно завиваючи на поворотах, піднімала на гору купу необхідних речей. Там було і приладдя, і кілометри мотузок, і намети, і навіть польовий душ – усе, що робить стерпним життя сотні шаленців серед голого каменюччя на пронизливому вітрі. Я розпласталася на вершечку купи, із завмиранням серця чекаючи, коли мені вперше відкриється вона – найвища гора, із якої я роздивлюся цілий Крим – від Євпаторії до Феодосії…

– Що ти, Феодосії звідси не видно, – сказала дівчина поруч зі мною. – Я сама звідти, і часто тут буваю!

Вона мала очі пронизливо сині, як осіннє небо. Її звали Майре.

– Насправді, гори дуже підступні, – смішно хмурячи брівки, лякала мене Майре. – Тут можна заблукати…

Я оглянула рівнину без жодного деревця чи кущика.

– …і влітку замерзнути на смерть…

Я розстібнула куртку, щоб не спітніти.

– Ну що ти смієшся? Гори такі ж жорстокі, як і прекрасні…

Увечері пішов сніг. Щойно чорне, якого в місті не буває, небо прошивали сліпучі шпиці зірок – а вже за мить вітер нагнав із моря хмар, вагітних холодною водою. Краплі летіли в нас, перетворювалися на жалкі снігові голки, щоб стати парою над величезним багаттям посеред табору.

Снігодощ згуртував нас під тентом. Майре сиділа навпроти мене, праворуч вмостився Кирило із Москви, ліворуч – Ярко з Тернополя. Каша була гаряча, жарти – дотепні, а краєвиди мали відкритися мені тільки вранці.

– Що ти, Феодосії звідси не видно! – Сказав Кирило. – Гори дуже оманливі. От коли я був в Абхазії, в найглибшій печері світу…

– Почалося, – закотив очі Ярко. – Видно птаха по польоту, а москаля по гігантоманії.

– Я правду кажу, – образився Кирило. – А ти мені заздриш, бо я в Абхазії вдома, а ти – в гостях.

– А зараз ти в гостях, – сказала Майре і посміхнулася.

– І ти проведеш мені завтра екскурсію! – підсунувся ближче Кирило, але Ярко похитав головою:

– Обережно: кримські дівчата, як і гори – дуже оманливі. Заведуть – і гаплик, як тим туристам.

Сніг припинився, вітер ущух, багаття затишно потріскувало, а чашки із гарячим какао приємно обпікали пальці. В такий час приходить пора історій, і Ярко почав:

– Це було два роки тому. Серед білого дня група туристів пішла прогулятися по яйлі. Влітку. Їх було семеро. До світанку дожили двоє.

– Ото й усе? Але що трапилося?

– Коли стало темно і холодно, вони почали бігати, пересварилися, а тоді розбилися на групки по двоє і розійшлися в різні боки. Деякі втомилися і поснули на землі, і коли їхні тіла знайшли рятувальники, примерзлий одяг довелося зрізати.

– Ніхто не мусить спати в горах. От у нас в Абхазії… – почав Кирило, але Ярко перебив:

– …як і у нас в Криму – ніхто не мусить в горах лишатися сам.

Я вже знала, що хлопці сваряться не всерйоз: там, в Абхазії, в найглибшій печері світу, в Ярка залізо перетерлося вщент, і Кирило тягнув його на страховці півкілометра – до самого верху, а коли знесилів і ледь не зірвався на останній перестібці, Ярко утримав їх обох. І я собі думала: от хто в горах ніколи не лишиться сам. Добре, що в свою першу печеру я піду із цими двома…

В печеру ми рушили рано – щойно сонце розігнало світанкову мряку, думаючи дійти раніше, ніж воно вжарить на повну. Пасма туману повільно забиралися від табору, мов щупальці спрута, лишаючи перекинутий мокрий посуд, облизаний ним дочиста, надгризене печиво і зграйки ситих і щасливих мишей там і тут. Прокидалися птахи, трава потроху скидала голки інею, комахи вилітали із нірок і шугали довкола.

Вхід у печеру був звичайною дірою в землі – глибиною метрів з десять і стільки ж завширшки. Ми, новачки, з’юрмилися на самісінькому краю і лякливо заглядали всередину: невже нас змусять стрибнути вниз? Ярко із Кирилом звично кріпили мотузки до спуску, Майре стояла поруч зі мною. Небо над нами було синє і високе – справжнє осіннє небо.

Раптом щось плюхнуло мені на черевик. Я опустила очі: кров. По забинтованих пальцях Майре стікали густі червоні кульки і впевнено падали на землю.

– Розрізала руку, до вечора заживе, – спокійно сказала вона і звично одягла на себе залізо. Хвилювання перед спуском умить вимело зайві думки з моєї голови: я стояла над десятиметровою прірвою в повному спорядженні, лишилося тільки ступити за край. Поруч мене один за одним люди легко і впевнено відштовхувалися від землі, мов стрибали з причалу в тепле й привітне море, а не в чорну пащеку гори. Я обережно сіла на землю і потроху зісковзнула вглиб, як невмілий пливець. Шшшшух! – і я вже унизу, в пітьмі, в примарному світлі ліхтариків. Мої ноги трусяться, але Майре бере мене за руку, і боятися стає нічого. Лишаючи позаду мотузку, ми йдемо тунелем у черево гори. Ми маліємо, губимося, гора випиває наше світло, викривлює голоси і сотає наш час, скручуючи в клубок. Не знаю, скільки це тривало: ми йшли і сідали, знову йшли, спускалися і піднімалися… Спам’яталася я на одному із незліченних поворотів, коли Майре зі стогоном прихилилася до стіни печери.

– Треба підійматися, – тихо сказала вона. Діодний ліхтар фарбував усе її обличчя в синє, очі стали ультрамариновими, а кров, що все цебеніла з долоні, набула інопланетної фіолетової барви.

Кирило із Ярком зустріли нас нагорі. Вже споночіло, і туман спеленав нас, як павук необачну муху. Все на відстані витягнутої руки губилося в його кисільній густині, а печера виглядала бездонним проваллям у нікуди – справжнім краєм світу.

– Кровотеча сама не спиниться. – Сказав Кирило. – Треба щось зробити, поки не почалося запалення.

– Що тут вдієш? – Знизав плечима Ярко. – З яйли вночі, в такому тумані її не спустиш.

– В таборі є лікар? – спитала я.

– В цей похід він не пішов, зате аптечку спакував розміром із тебе! – Усміхнувся Ярко.

– Я не лікар, але спробую промити рану. Не можна чекати ранку – раптом стане зле? – мене аж трусило від хвилювання.

– Годі нагнітати! – втрутилася Майре. – Давайте до табору дійдемо, щоб не стало, як з тими туристами.

Всі подивилися на неї, а Кирило впевнено сказав:

– Звісно дійдемо – я писав трек на GPS.

І ми рушили в табір. Щойно ступили пару кроків, і туман проковтнув печеру – наш єдиний орієнтир.

– Беріться за руки! – вигукнула Майре і схопилася за мене. Її долоня була мокрою.

– Не плач, усе обійдеться, – почала я, та вона перебила:

– Я не плачу, це кров. Уже дванадцять годин не спиняється…

Я стискаю її руку і хапаюся за край Кирилової куртки. Ми йдемо крізь ніч і туман, кров збирається в моїй долоні й теплими краплями падає уже із моїх пальців. Ми маліємо, губимося, туман розмиває наші постаті, викривлює голоси і сотає наш час, скручуючи в клубок. Не знаю, скільки це тривало: ми йшли і сідали, знову йшли, спускалися і піднімалися…

Спам’яталася я, лише побачивши знайомий камінь утретє.

– Ми тут вже були! – скрикнула я. – Заждіть…

Я ступила два кроки вбік – і ледь не шугонула в печеру, від якої ми почали свій шлях. Кирило вимкнув GPS:

– Що робити?

– Я знаю, чого не робити, – відповів Ярко. – Не панікувати. Не рознімати рук. Не тікати. Не спати.

І ми знову рушили уперед, шукаючи в темряві рятівний шлях до табору. Час навколо завмер, і здавалося – ми не йдемо, а перебираємо ногами на місці, бо якийсь невідомий демон тримає нас за шкірки в повітрі. Ми відчували тепло рук одне одного, відчували подув вітру щокою, відчували, як дорога іде то вгору, то вниз між камінням і безперервно чули, як капає кров Майре, відмічаючи пунктиром пройдений нами шлях. Ярко вів нас крізь туман, неухильно тримаючи напрям, мов на землі було проведено лінію. Кирило раз по раз нахилявся, шукаючи орієнтири, поки знайшов пропущений раніше потрібний поворот.

Табору дісталися опівночі й відразу зайнялися раною. Знявши бинти, я побачила набряклий запалений поріз, що точився кров’ю.

– Будемо зашивати, – мій голос захрип. Я знала, як це робиться, але ніколи не пробувала раніше. Хлопці принесли аптечку і налили Майре стакан коньяку.

– Ти не бійся, мені не буде боляче, – сказала вона. Її щоки пашіли.

Мене колотило від страху, коли я взялася за голку. Шви виходили дрібні, як вишивка гладдю, і нерівні, як дихання хлопців по той бік намету – вони стерегли нас. Я шила живу шкіру, і вона рвалася під моїми пальцями. В якусь мить мені здалося, що я не зумію, що всі мої сили лишилися в печері, в тумані, а зі мною тут – тільки страх і демон, що тримає мене за шкірки в повітрі.

Я лишила працю і вискочила з намету. Синє високе небо з розмаху вдарило мене по голові. Я ладна була зірватися і бігти, стрибнути із краю гори, злетіти, як дельтаплан, і донести дівчину на руках до самої Феодосії! Ярко простягнув мені стакан коньяку. В намет я повернулася, коли крижане повітря перестало обпікати мої щоки і горло.

Мої руки були холодні, як туман, а очі Майре – сині, як осіннє небо. Хлопці стояли поруч, по той бік намету, поки я не зав’язала останній вузол. Я чула їхнє дихання, чула скрип інею під їхніми ногами, і думала, які ж ми молодці – що знайшли шлях, що трималися разом, що вели одне одного крізь туман і пітьму. Ми не загубимося на цій горі, й ніде в цих горах, й ніде під високим синім небом, поки ми такі, як є.

І все, чого я хочу тепер, – знову зустріти Майре. Побачити її неймовірно сині очі, схожі на небо над Ай-Петрі. Подивитися, як загоїлася її рана. Взяти її за руку і знати, що її кров біжить там, де і має бігти – всередині тіла.

А ще більше я хочу побачити знову Кирила з Москви і Ярка із Тернополя за одним столом на яйлі Ай-Петрі. І щоб усі сміялися, а голки синього льоду танули над жарким багаттям, яке ми розклали, щоб зігріти одне одного.