«Моя сім’я та інші звірі» | Джеральд Даррелл

Частина 1. Міграція

Кусючий вітер, провіщений свинцевим небом серпня, задув липень, як свічку. Падала гостра жалюча мжичка, збиваючись від подувів вітру в непрозору сіру стіну. Кабінки роздягалень уздовж борнмутського пляжу повертали  сліпі дерев’яні обличчя до сіро-зеленого, укритого баранцями моря, що завзято наскакувало на бетонну набережну. Чайок віднесло аж над місто, і вони, дражливо скрикуючи, зависали на пружних крилах над дахами. Це була погода, що випробовує вас на міцність.

Того дня моя сім’я виглядала не надто добре, позаяк погода принесла із собою звичний набір хвороб, до яких ми мали схильність. Мені – нежить, що зацементував мого носа намертво, тож я важко і шумно дихав ротом, лежачи на підлозі з етикетками до колекції черепашок. Моєму брату Леслі, який похмуро і сердито скоцюрбився біля вогню, вона принесла запалення вух, тож вони постійно трохи кривавили. Моїй сестрі Марго він підкинув свіжу порцію прищів, від чого її обличчя ніби вкрилося червоним серпанком. А для моєї мами він припас розкішну застуду, приправлену загостренням ревматизму. Обійшла вона тільки найстаршого брата, Ларрі, але цілком природно, що він був роздратований нашими недугами.

Звісно ж, усю катавасію затіяв Ларрі. Решта з нас не могли думати ні про що, крім своїх болячок, але Ларрі був створений Провидінням, щоб летіти крізь життя ясним фейєрверком, розбризкуючи ідеї, а тоді зібгатися калачиком, як котисько, і вперто відмовлятися відповідати за наслідки. Зрештою, обвівши кімнату грізним поглядом, він вирішив напасти на маму як на достеменну причину всіх бід.

– Чому ми повинні терпіти цей бісів клімат?– раптом вибухнув він, тицяючи на залите дощем вікно. – Поглянь на це! І, якщо зайшла мова, на нас поглянь! Марго опухла, як миска червоної вівсянки, у Леслі по півпуда вати в кожному вусі, Джеррі говорить, мов гунявим уродився… Зрештою, на себе глянь: ти сохнеш і марнієш день-у-день.

Мама глипнула на нього з-понад грубезного тома «Простих рецептів із Раджпутани»:

– Я? Аж ніяк! – обурилася вона.

– Звісно, що ти! – наполягав Ларрі. – Ти ж нині виглядаєш, як ірландська заробітчанка, а твої діти – як набір ілюстрацій з медичного довідника.

На це мама не придумала достатньо вбивчої відповіді, тож обмежилася суворим поглядом, перш ніж повернутися до читання.

– Сонце – от що нам потрібно. Ти згоден зі мною, Лес? Лес… Лес!

Леслі витяг чималий шмат вати з одного вуха:

– Що ти кажеш?

– От бачиш! – Ларрі переможно повернувся до мами. – Вести із ним бесіду відтепер – звитяжна праця. Що за біда? Один брат не чує тебе, а іншого ти сам зрозуміти не годен! Дійсно, час дати цьому раду. Чи можу я творити свою нетлінну прозу в міазмах печалі й евкаліпту?

– Звісно, серденько, – сказала мама відсторонено.

– Що нам усім потрібно, – правив своєї Ларрі, – це сонце. Край, де ми могли б вільно розвиватися.

– Так, серденько, це було б чудово, – насправді геть не слухаючи, згодилася мама.

– Зранку я отримав листа від Джорджа. Він пише, що Корфу просто чудовий. Чом би нам не перебратися до Греції?

– Гаразд, серденько, якщо ти цього хочеш… – необачно сказала мама.

Ларрі був ошелешений – зазвичай вона остерігалася давати обіцянки.

– Коли? – спитав Ларрі, здивований такою поступливістю.

Мама оговталася, усвідомивши свою тактичну помилку, обережно відклала «Прості рецепти із Раджпутани».

– Думаю, найкращим рішенням буде, якщо ти поїдеш туди і все облаштуєш. Потім ти напишеш мені, чи там добре, і ми всі приєднаємося до тебе, – розважливо сказала вона.

– Ти сказала те саме, коли я запропонував вирушити до Іспанії! – нагадав він. – І два нескінченні місяці я прочекав на вас у Севільї, тоді як усе, на що ти спромоглася – писати мені довжезні листи про питну воду й каналізацію, ніби я працівник комунальних служб. Ні, якщо вже їхати до Греції – вирушаймо разом!

– Ти геть перебільшуєш, Ларрі, – смутно сказала мама. – В кожному разі, так просто зірватися я не можу. Слід щось вирішити із цим будинком.

– Вирішити? Святі угодники, що тут вирішувати? Продай його, та й по всьому.

– Я не можу цього зробити! – вражено сказала мама.

– Чому ж ні?

– Я щойно його купила!

– То продай, поки він не облупився!

– Серденько, не сміши мене, – твердо сказала мама. – Це не обговорюється. Це було б цілковитим безумством!

Тож ми продали дім і залишили печальні береги Англії, мов зграйка перелітних ластівок.

Ми їхали порожняком, узявши лише найцінніше для кожного. Коли ми відкрили багаж для митного огляду, вміст сумок ясно показав наші характери та інтереси. Сумка Марго містила прозорі шати, три посібники зі схуднення й цілу батарею пляшечок із настійками, помічними від прищів. Саквояж Леслі поглинув пару светрів із високим горлом і пару штанів із загорнутими в них двома револьверами і пневматичним пістолетом, книгу «Самовчитель зброяра» і велику пляшку мастила, що протікала. Ларрі супроводжували дві скрині і портфель із одягом. Мамин багаж був розумно розділений між одягом і виданнями з кулінарії та садівництва. Я ж вирушив у путь із речами, необхідними для полегшення тривалої подорожі: чотирма книгами з краєзнавства, сачком на метеликів, псом й банкою з-під варення, де жила гусінь, що мала от-от обернутися на лялечок. Повністю спорядженими на власний смак ми залишили вогкі береги Англії.

Промайнули, полишивши лиш неясні спогади, скорботна і дощова Франція, схожа на різдвяний кекс Швейцарія, Італія – жвава, шумна й запашиста. Крихітний кораблик відштовхнувся від підбора Італії в призахідне море і, поки ми спали в душних каютах, десь на просторах вигладженої місяцем води ми проминули невидиму межу і вступили в яскравий дзеркальний світ Греції. Поволі це чуття перемін просочилося в нас, ми підхопилися і висипали на палубу.

Море здіймали глянцюваті сині м’язи хвиль, ковзаючи в світанковому світлі, й буруни розходилися за нами, виблискуючи бульбашками, мов білий павичевий хвіст. Небо було бліде, з жовтою облямівкою на сході. Попереду лежала шоколадно-коричнева смужечка землі в обгортці туману, по низу оторочена піною. Це був Корфу, і ми напружували зір, щоб виділити певні лінії гір, знайти долини, вершини, провалля, і пляжі, але бачили лише обриси.

Враз над горизонтом встало сонце і небо обернулося на голубе й лаковане, як очі сойки. Безкінечні витончені вигини моря спалахнули на мить і обернулися глибоким королівським багрянцем із зеленим полиском. Туман розвіявся делікатними тонкими стрічками і нам відкрився острів, його гори немов спали під зім’ятою коричневою ковдрою, плямистою від зелені оливкових гаїв.

Вздовж берега зміїлися пляжі, мов білі ікла в нагромадженні непевних, осяйних, золотих, багряних та білих скель. Ми обігнули північний мис, гладкий схил іржаво-червоної скелі, прорізаний рядом велетенських печер. Темні води піднімали буруни від нашого суденця, легко відносили їх до печер, і там, перед самим устям, вони розривалися на смужки і спрагло сичали серед скель. Огинаючи мис, ми відійшли від скель і острів дещо вибляк, розмитий срібно-зеленими переливами олив; там і сям стриміли наставлені в небо вказівні пальці чорних кипарисів. Мілке море в затоках було блакитне, мов крило метелика, і навіть понад гуркіт корабельного мотора ми вловлювали ледь чутний дзвін від берега, схожий на хор тонісіньких голосів – пронизливий, переможний крик цикад.