Небезпечні листи | оповідання

Опубліковано в журналі «Однокласник», № 7, 2015.

Причина, мабуть, у тому, що все почалося із заздрості, – думала Марися. Робити такі речі треба із чистим серцем, а не тому, що чекаєш похвали чи нагороди. Тоді все буде добре, а не так, як вийшло у неї.

Марися позаздрила, страшно.

Вона звикла нічим не виділятися, і брак талантів її зовсім не мучив. До останнього часу. Вона навчалася у восьмому класі, ходила на хор. Оцінки мала такі собі – жодних досягнень із математики чи гри на скрипці, жодних медалей з художньої гімнастики чи бальних танців. Але батьки казали, що добре мати те, що маєш, тож Марися ніколи не вважала себе гіршою від інших. Ніколи – до того дня.

Клим із 9 Б покликав її на виставку. Він був зіркою школи і всерйоз розраховував на перемогу в Малій Академії Наук зі своїм винаходом, але самому іти було лячно. Вони дружили з дитинства, і Марися згодилася допомогти – те-се донести, там-сям прикрутити, а головне – постояти поруч із автором, щоб не так страшно. Стояла недовго: усе ж “Найновітніший камуфляжний принт для всіх поверхонь і сезонів” відверто програвав іншим чудесам техніки, і Марися не витримала – покинувши друга “на хвилиночку” побігла дивитися і дивуватися.

А дивитися було що!

Винахідники показали вищий клас, дарма що школярі – жодному п’ятнадцяти нема. Одна дівчинка зробила розсіювач диму, щоб бійці могли грітися біля пічки, а тепловізори ворога їх не бачили. Одягнувши прості будівельні рукавички, вправно гнула листки металу, пояснюючи, як працює ця немудра штука. Інша школярка, не набагато за Марисю старша, зробила заряд-перехоплювач для безпілотника (хоча Марися ні слова не зрозуміла, людей біля цього стенду товпилася тьма-тьмуща). Один хлопець написав програму ідентифікації російських ботів за лексичним запасом. Він теж був не сам: друг-очкарик (певно, фахівець із російської мови), соромливо ховався за його спиною, поки хлопець жваво пояснював технічні деталі.

Стільки вражень – аж голова обертом! Марися не помітила, як день промайнув. Та ще й Клим – виграв, виявляється, третє місце!

Додому повернулася зовсім пригнічена: хотілося щось таке зробити, таке… Щоб і про неї заговорили, щоб дивилися захоплено і тільки головою хитали: ото примудрилася! ото здивувала! І щоб фотки, і щоб газети, і щоб телебачення – хіба ж вона гірша за цих винахідників?

Вчителька підлила масла у вогонь – бачте, всі школи допомагають армії, лиш їхня пасе задніх… Тому вона хоче, щоб 8 А зі старостою Марисею придумали, як показати їх справжніми патріотами.

Це був подвійний удар. Марися зламалася.

Весь вечір і ніч, весь наступний день міркувала, що б такого зробити для армії простій дівчинці без жодних талантів, і таки надумала. Не зовсім сама – підказали друзі Вконтакті, ті самі дівчатка-винахідниці, з якими познайомилася вдень – Оля і Наталя. Вони від усього серця переконували, що це справа добра і корисна, аж поки в Марисі зникли останні сумніви.

Наступного дня вона скликала класні збори й оголосила, що вони проведуть художній суботник – кожен, хто здатен тримати в руках олівець чи пензель, мусить намалювати листівку для наших героїв.

– Та кому воно треба! – сказав Вова, заступник старости, – От якби ми якусь суперракету їм придумали чи зібрали грошей на бронежилет… Яка користь від малюнків? Ще якби з нас були добрі художники, а то ж більшість – як із клоччя батіг…

Марися витягла телефон і прямо із Вконтакту показала Вові вибрані листи українських військових, якими учора її саму переконували:

– “Бракує яскравих кольорів… навколо усе сіре і чорне… так важко пам’ятати, за що ми воюємо… бракує цих дитячих милих речей, наївного погляду на світ”, – урочисто зачитала вголос Марися. – Бачиш, їм потрібні наші малюнки для… от, де ж це було… “для підняття бойового духу”. Сподіваюся, всі розуміють, що якщо бойовий дух закінчується – самими ракетами не повоюєш?

І Марися переможно оглянула однокласників. Сперечатися із нею було марно, тож обов’язки розподілили швидко: Марися взяла основний тягар на себе – збір малюнків, спілкування з волонтерами-дорослими та інші організаційні труднощі.

Наступний тиждень пролетів, мов уві сні: Марися спілкувалася із волонтерами, купувала папір і олівці, клеїла оголошення, умовляла вчителів запросити місцеву газету і була абсолютно щаслива.

Художній суботник пройшов “на ура” – було багато учнів і батьків, і журналістка навіть взяла у Марисі інтерв’ю для місцевої газети. На хвилі піднесення дівчинка і сама встигла зробити кілька малюнків, на яких велетенський жовто-блакитний чобіт наступає на гігантського колорадського жука. Марися гордо написала на малюнку ім’я, прізвище і навіть повну поштову адресу – раптом розчулені бійці вирішать відповісти, і тоді вона зможе похвалитися в наступному інтерв’ю, що листується із захисниками справжньою паперовою поштою!

Минуло кілька тижнів, турботи суботника стали потроху забуватися.

Життя увійшло у звичну колію: Марися співала у хорі, отримувала посередні оцінки і все було як завжди – крім того, що вона тепер дружила із кількома винахідниками, а мама гордо повісила газетне інтерв’ю із нею в рамці на стіну.

Тоді-то це і трапилося: їй почали приходити листи.

Тільки не паперовою поштою, а електронною.

Не від наших бійців, а від простих росіян.

Не з вдячністю, а з погрозами.

Вони писали їй Вконтакт. Спочатку кожного дня, потім по кілька разів на день. Вони називали її нехорошими словами. Вони обіцяли приїхати до неї додому. Вони писали такі слова, які не годиться читати дівчинці в 13 років. Так вона дізналася, що посилку з їхніми малюнками перехопили сепаратисти, і не придумали нічого кращого, ніж поширити її, Марисину, адресу і сторінку Вконтакті в Інтернет, звинувативши її в підтримці українського війська.

Марися перестала виходити в Інтернет, перестала з’являтися в школі.

Цілими днями вона сиділа в кімнаті й плакала.

Вона ніколи не чула стільки лихих слів про себе. Стільки злих погроз.

Якими хворими були ці люди, щоб переслідувати тринадцятилітню дівчинку за те, що вона намалювала кілька картинок для солдатів?!

Вона не розуміла, як тепер бути.

Мама була в розпачі, вчителі приходили займатися до Марисі додому.

Так тривало два тижні. Марися схудла. Волосся в неї збилося в пасма. В неї з’явилися погані звички: кусати нігті і довго дивитися в одну точку.

Так більше тривати не могло.

І тоді до неї прийшов Клим. Він приніс їй подарунки: нову сукню із «Найновітнішим камуфляжним принтом для всіх поверхонь і сезонів». Шаріючись, він пообіцяв, що в цій сукні її не побачить жоден ворог.

Але Марися не усміхнулася – ніби взагалі відучилася усміхатися. Тоді він дістав із кишені альбом. Там були фотографії: Оля з розсіювачем диму в руках і Наталя із кресленням заряда-перехоплювача. На звороті дівчата писали, як вони пишаються Марисиним вчинком і просили її не здаватися. А наостанок Клим простягнув їй цілу пачку листів від бійців із різних батальйонів, із різних частин України. Вони просили Марисю не боятися погроз і лихих слів. Вони обіцяли, що захищають Марисю. І щоб погрози здійснилися, злі люди мусять спершу пройти повз українських бійців, але ті, звісно, ніколи їм цього не дозволять. Вони просили Марисю бути хороброю, бо страх породжує страх, і Марисю залякують, щоб зробити слабкою її, і всіх, хто її знає, і всіх, хто почув цю історію.

І саме тому Марися мусить бути хороброю.

І тоді вони теж будуть хоробрими і будь-що захистять її.

Марися читала ці листи знову і знову. Клим уже пішов, і настала ніч. Вона читала їх цілий день по тому, а потім ще один день. А потім вона одягла нову сукню із «Найновітнішим камуфляжним принтом для всіх поверхонь і сезонів» і прийшла в школу. Вона була бліда і мала обгризені нігті, але більше не боялася.

Страх породжує страх.

Хоробрість породжує хоробрість.

Марися видалила сторінку Вконтакті й завела іншу.

Вона знову надсилала малюнки бійцям, але вже не писала ні прізвища, ні адреси.

Врешті, більшість бійців все одно знали, хто така Марися – хоробра дівчинка, яка у них вірить.