Дві лихоманки і один жаданий берег | оповідання

Питайте незабаром у збірці конкурсу «Мателот» від видавництва «Темпора»

Маленький нервовий білий чоловік із великою бородою й підозріло плямистим обличчям на світанку 15 грудня врозвалку піднявся на борт пароплаву «Король Вільгельм ІІІ», що вантажився для рейсу по Ост-Індському архіпелагу. Ступив на палубу, як і годиться, з правої ноги. Оскільки за ним ішов сам пан  Йєлингауз, резидент Батавії [1], капітан вискочив на палубу, гарячково натягуючи картуз. Білий і плямистий розгублено посміхнувся, але пан Йєлингауз відтіснив його вбік, щоб шумно привітати капітана:

– Прошу прийняти нашого почесного гостя, натураліста із Росії, якого вам рекомендує сам Генерал-губернатор Лаудон! Робіть що хочете, але довезіть на Амбоїну живим.

Капітан спробував роздивитися гостя, але той саме відвернувся до своїх супутників – хлопчика-папуаса років 10 і кудлатої мавпи розміром із кішку, оброслої бакенбардами, яким би позаздрив будь-який голландський капітан. На вигляд натуралісту було років 25, і сорочка теліпалася на ньому так, ніби він зняв її із когось удвічі гладшого. Причому посмертно, і попередній власник не віддав її без бою. Скориставшись заминкою, пан  Йєлингауз нахилився до капітанового вуха:

– Між нами кажучи, генерал-губернатора, на відміну від пані генералової, не сильно опечалить його нагла, але закономірна смерть…

Капітан звів брову. Якщо за цим натяком не послідує чогось більш матеріального, його можна пропустити повз вуха. Раз цей пан прибув сюди аж із Росії, країни соболиного хутра й кав’яру, із нього живого поживи більше, ніж із мертвого. Плямистий повернувся до капітана й нарешті простягнув руку:

– Барон фон Миклухо [2].

– І як вам велося в Бюйтенцоргу, в генерал-губернатора? – із посмішкою спитав капітан.

Пан натураліст різко випустив капітанову руку й сухо відповів:

– Ботанічний сад розкішний [3]. Рекомендую.

І знову відвернувся, перш ніж капітан придумав відповідь.

***

Насправді барон фон Миклухо потай вивчав капітана, під орудою якого опинився на найближчий місяць. В його плани входило прибути-таки в Амбоїну живим, щоб продовжити шлях далі, на берег Ковіай в Новій Гвінеї. Останні дні він почувався гірше, нога боліла й свербіла, рани відкрилися знову. Задавнені симптоми лихоманки давалися знати, але тепер інакше: спухли й нили, заважаючи ходити, лімфовузли, в суглобах і м’язах зароджувався ще слабкий, але вже дуже наполегливий біль.

Ахмед крутився поруч, забавляючись із капуцином. Це був кмітливий, неслухняний, але добрий хлопчик, він радо виконував усе, що припадало йому до смаку, й тікав світзаочі за перших ознак завдань важких чи неприємних. Як-от перенести речі свого пана.

– Занеси це в каюту, – натураліст кивнув на нечисленні пожитки.

Ахмед зробив вигляд, що геть-чисто забув російську й обіруч ухопив капуцина, до якого вже простягли рученята дві китайські дівчинки його віку, обгорнуті від шиї до п’ят жовтими, червоними й ліловими шовками. Їхні пласкі лялькові обличчя були набілені рисовим борошном, в крихітні рученята ледве здіймалися під вагою золотих браслетів й усипаних дорогоцінним камінням перстнів.

– Ґей! – наполегливо сказала менша.

– Яо сяо хоу! – згодилася старша.

Ахмед щосили притис капуцина до грудей і злякано кинувся під захист свого пана. Фон Миклухо мовчки кивнув йому на саквояжі. Рясно увішана золотом китаянка кинулася до дівчат, поспішно схопила їх за руки й повела геть, щось стиха вичитуючи. «Сяо хоу! Сяо хоу!» – розпачливо чулося звіддаля. Більше барвисті шовки на палубі не з’являлися цілих дві доби до самого Самарангу. Хлопчик скорився долі: однією рукою тримаючи мавпу, іншою вхопив саквояж і поволік по дошках. Натураліст сперся на борт.

Барвистий натовп товкся в гавані біля барок і шлюпок, чи то помагаючи, чи заважаючи їх вантажити. Ґвалт стояв густіший, ніж запах, до якого фон Миклухо вже, по-перше, притерпівся, а, по-друге, його здував легкий вітер із моря. Натураліст бездумно витріщався на юрбу. Навколо серця обвилася туга, мов гадина.  Бюйтенцорг – останній дім, де йому були раді. Принаймні, одна особа. Чи повернеться він туди іще колись? Думати про інше було геть чисто неможливо. Промучившись до дев’ятої ранку, і дочекавшись, щоб пароплав знявся із якоря, зморений думками натураліст рушив до каюти. Спати.

***

Хитавиця. Вдень і особливо вночі. Світло свічки в очницях черепа. Голос Ахмеда.

– Миклуха! Миклуха!

Перевернутися на інший бік. Випити води. Віддати Ахмедові мокре від поту простирадло. Тремтіти, чекаючи іншого.

***

Ранок приніс плями сонця на стелі каюти, крик чайок і нетривале полегшення. Миклуха вийшов на палубу. Велетенські масиви вулканів височилися над гірськими хребтами.

– Сламат, – сказав високий міцний чоловік із пісочними бакенбардами. Миклуха нахмурився. В цих морях можна почути будь-яку мову, тож відповідати він не спішив.

– Вулкан Сламат, – уточнив чоловік і посміхнувся. – Йонатан Лемменс, інженер-топограф.

– Микола Миклуха, натураліст, – від спроби посміхнутися обличчям пройшла судома.

– Обійшов тут кожну вершину, – продовжував голландець. – Не кожного пустять. Кажуть, від білих самі нещастя, бо білі кидають в жерло каменюки, від чого уко сердяться і вулкан вивергається.

Миклуха дістав із кишені записник:

– А що роблять самі яванці?

– Нічого не роблять. Правда. Навіть не гадять біля вулкана. Мій провідник, коли припекло, зробив свої справи в бамукову трубку і заніс у джунглі.

Помовчали. Потім Йонатан не витримав:

–  А знаєте, як вони роблять обрізання?

Миклуха мовчки розгорнув блокнот.

– Натягують шкірку, затискають між двома паличками, а через два дні зрізають бамбуковим ножем. А малий і не писне!

– І не пісьне? – перепитав Миклуха. Чоловіки засміялися.

– І не пісьне теж.

– Що, два дні?

– Релігія! – підняв палець в небо Йонатан. – А знаєте, що роблять із пенісом на Борнео?..

Миклуха мовчки вдарив його по руці, очима показав на капітана і похитав головою.

– Не тицяй пальцем в небо, шторм накличеш.

Вони провели капітана очима.

– А ви що забули в Ост-Індії? – спитав Йонатан.

– Вивчаю Porifera.

– Porifera?

– Морські організми. Мають тіло і рот.

– Тільки рот? – зареготав Йонатан, – А жопу?

– Об’єднана з ротом.

– Гидота, – сказав Йонатан.

– Є ще одна причина, – сказав Миклуха, потираючи груди, в яких мало-помалу розгортався біль, як приспана гадина. – Якщо зараз я не доїду в Нову Гвінею… Не розберу головні результати минулорічної експедиції… Це не зробить ніхто. Якщо не тепер, я теж ніколи не зважуся.

***

В Самаранг [4] прибули надвечір. Капітан пом’явся біля борта, але не віддав наказу спустити шлюпки: при зимовому мусоні прибій такий сильний, що шлюпки й шаланди розбиває біля самого берега. Миклуха, змучений задишкою, звелів Ахмедові винести на палубу своє особливе крісло із подушкою і робочим столиком, на якому запросто міг робити замальовки.

– Що з вами, фон Миклухо? – спитав капітан. – Чи не підчепили в холеру в Батавії?

– Холеру? – повернув до нього бліде обличчя натураліст.

– Вже тижнів шість лютує. Щось тисячі зо дві людей померло.

– Дві? – перепитав Миклуха, – Із десяти? Малайці чи європейці?

– Із п’ятнадцяти, – похмуро виправив капітан. – Переважно малайці, наших померло чоловік двісті. Це все вода. От ви п’єте місцеву воду, бароне?

– Тільки кип’ячену.

– Як і всі ми, – переможно сказав капітан. – А малайці де гадять, там і п’ють. От вам і результат.

Миклуха пригадав, як вони проїздили повз канал, що з’єднує старе і нове місто дорогою до гавані. В ньому і справді милися, купалися, пили й випорожнялися туземці. Серед них вряди-годи виднілися обличчя китайців. Поруч був китайський квартал, але китайці, за словами резидента Йєлингауза, «заливалися чаєм», тобто пили кип’ячену воду, тож і смертність серед них була набагато нижча, як і серед арабів, чий квартал межував із китайським.

Миклуха повернувся в каюту в поганому гуморі. В нього була не холера. Ахмед, побачивши його, метнувся запалити ту лампу, але Миклуха роздратовано звелів йому вимітатися. Ахмед приніс віник, яким в нього Миклуха і запустив.

Ця ніч була важча. Ахмед міняв йому простирадла двічі чи тричі.

І він все таки запалив ту лампу.

***

Вранці, не зважаючи на хитавицю, їх нарешті залишили небажані пасажири: пішов єхидний Йонатан Лемменс, назавжди забираючи із собою таємницю пенісів Борнео. Пішла заможна китайська сім’я, мама міцно тримала за руки капризних мавполюбних дівчаток. Пішли кілька дам, що мучилися від морської хвороби й створювали вкрай неапетитне видовище, пішли їхні галасливі діти. Кілька людей приєдналося: високий чоловік у чорному. Молода європейська пара. Священник. Кілька малайців. Кілька папуасів, яких можливо, вийде обміряти. Не надто багато – в Самарангу лютувала холера така сувора, що смерть наступала впродовж чотирьох годин. Пасажир, якого Миклуха просив принести льоду, повернувся пізно увечері й із пустими руками. Миклуха подумав про канал й не став засмучуватися.

Ще одна ніч проминула. Біль в тілі поширювався, охопивши кожен м’яз, кожен суглоб. Миклуха прокинувся вранці із джгутом у роті. Певно, Ахмед постарався, щоб крик не розбудив пасажирів.

Блідий і змучений, Миклуха вийшов на палубу. Пасажир в чорному привітався із ним, спитав, чи не слабує Миклуха на холеру. Вчорашня пара європейців тривожно дослухалася. Обидва були бліді, із розширеними жахом очима.

– Це малярія, – зізнався натураліст.

– В мене є трохи хініну, – почав чоловік у чорному, але Миклуха перебив його.

– Нема користі.

– Тоді у вас не малярія. Тут багато чого можна знайти.

– Я вивчав медицину. І я шукаю тут Porifera.

– Porifera?

– Губки. Морські організми.

– А я вже нічого не шукаю, – сказав чоловік у чорному. –  Моя дружина і діти померли від холери пару днів тому.

Пара блідих європейців спішно відійшла далі.

– Будете джин? – спитав Миклуха,- Маю трохи. Для спиртування губок.

***

За три дні, в п’ятницю, пароплав прийшов у Сурабаю [5]. Увечері Миклуха прогулявся містом, що було таким же, як і столиця, тільки меншим, і відповідно, бруднішим. Знайшовши невеликий готель в європейському кварталі, Миклуха зупинився там на ніч, сподіваючись, що хвороба, всупереч медицині, залишилася на кораблі.

Розплата прийшла вночі, у вигляді пароксизмів, що скрутили нутро. Наступний день натураліст провів у кімнаті, в компанії охочої до розмов служниці-малайки, яка збагатила його описами пологів і повір’їв, із яких Миклуху найбільше вразив яванський звичай, подібний на «табу» полінезійців: якщо оран-кая [6] входить до хижі людини низького рангу, щоб злигатися із його дружиною, то туфля начальника, залишена при порозі, забороняє щасливому чоловікові входити до помешкання. За цими справами він так-сяк дотривав до вечора, до візиту лікаря Джемса, британця.

Той довго проводив пальпацію, слухав вухом і стетоскопом, розглядав плями. Обробив виразки на нозі, що почали точитися гноєм.

– Ваша печінка… – почав він, – вам потрібне лікування. І зміна клімату.

– Вірите, в Росії мені казали те саме.

– Навіщо такі крайнощі! – засміявся лікар Джемс. – Вам варто повернутися в Європу, або хоча б в Австралію. Боюся, ви можете не витримати подорожі.

Миклуха застібнув сорочку. Сів на ліжку і вперто втупився в лікаря.

– Я вивчав медицину. Я витримаю.

ЗАКІНЧЕННЯ у збірці конкурсу «Мателот» від видавництва «Темпора»

[1] Нині Джакарта, столиця Індонезії.

[2] Дослідники досі сперечаються, чому і коли він називав себе бароном фон Миклухою, Маклаєм і Миклухо-Маклаєм.

[3] Бюйценторський, він же Богорський, ботанічний сад, один із найстаріших у світі, й донині отримує найкращі рекомендації натуралістів.

[4] Насправді Семаранг, о.Ява, одне з найбільших міст Індонезії, що виросло завдяки залізниці, акведуку й тютюновим плантаціям.

[5] Сурабая, о. Ява, друге за розміром місто в Індонезії, засноване в 13 столітті на честь перемоги мужніх яванців над монголами Хубілай-хана .

[6] Оран-кая – строста малайською