Жертва прийде сама | оповідання

Купити за ціною видавця:

видавництво Fiol
Журнал Дніпро № 4, 2016

Ірена різко прокинулася. Так само, як і минулої ночі. Цей сон міг би стати звичним, якби не змушував серце підстрибувати, закупорюючи горло так, що ні вдихнути, ні видихнути…

…Ось вона стоїть посеред пустирища. Куди не кинь оком – гола земля від краю до краю. Пустка. Тиша. Спокволу, звідусіль, приходить, наростає гул. Незвичний і невпізнанний, давить зверху, розпирає зсередини… Вона падає. Зіщулюється. Затуляє голову руками. Гул іде зверху, а потім – свист. Грім, гуркіт, падіння – праворуч, ліворуч, земля здригається, перевертається, злітає і падає, падає, падає…

Вона сіла в ліжку і віддихалася. Обтерла пітний лоб пітними долонями. Засичала від болю – щоку дряпнуло. Так само, як минулої ночі… Вона відкрила долоню і подивилася на насінину, затиснуту в ній. Спросоння їй здалося, що всі ці дні злилися в один, і вона не щоночі прокидається, а це тільки одна безкінечна ніч, яка відтворює сама себе…

На балконі грюкнуло, щось упало, хтось скрикнув… Вона прислухалася: вовтузилися двоє. Злетіла з ліжка, кинулася до вікна, вхопила за стовбур важенну пальму і підняла її разом із глечиком на манір дубини.

Чорний силует з’явився в дверях і голосом Сашка сказав:

– Постав горщик. Я його взяв.

Ірена видихнула і присіла на ліжко, спостерігаючи, як Сашко затягує знадвору зловмисника в чорному. Той майже не пручався.

– Що йому треба? – кволим голосом спитала Ірена.

Сашко посадив зв’язаного і скрученого в баранячий ріг гостя на підлогу і включив світло:

– Зараз дізнаємося.

Зловмисник кліпав на світло, як сова, його розширені зіниці займали всю радужку. Ірена скрикнула: в нормальних людей не буває таких червоних очей! Врешті, він заплющився, обм’як і завалився набік. Знайоме насіння тонкою цівочкою потекло із його кишень. Сашко помацав пульс і пішов викликати швидку, а заразом – поліцію. Тільки мертвого наркомана в хаті не вистачало!

За дві години все закінчилося: медики з поліцейськими розібралися, кому забирати невідомого, який і лика не в’язав, натоптали в хаті, надиміли цигарками, склали акт, поставили купу питань і пішли. Сашко пішов разом із ними: він чергував тут всю ніч, а зранку ще на роботу…

Лишившись сама, Ірена довго сиділа на ліжку. Розглядала залишену насінину – таку ж, як і десяток перед тим. Хто цей насіннєвий маніяк, який пробирався в квартиру на сьомому поверсі тільки, щоб підкинути їй це?

Сну більше не було. Вона вийшла на балкон – вдихнути теплий трав’яний узвар ранкового повітря. На сході займалася зоря. Прокидалися перші пташки. Навпроти балкону висіла альпіністська мотузка, напнута, як струна, і дрібно тремтіла. Ірена перегнулася через бильця і глянула вниз: по мотузці спускався чоловік. Вона озирнулася навколо і зразу їх побачила: гостроносу насінину і спускову систему, залишену щойно арештованим зловмисником.

Певне, вона не до кінця прокинулася, тому що натягнула систему просто на піжаму. Вона смикнула за мотузку – та обвисла. Значить, чоловік уже спустився. І тоді вона зробила найбільшу дурницю за останні кілька діб: закріпила спускову систему і перекинула ноги через бильце. Коротенькі шорти напнулися пухирем, коли вона шугнула вниз мотузкою.

Невідомого вже не було – тільки в кінці вулиці розчинявся чорний силует.

Не думаючи, Ірена вивільнилася із системи і метнулася навздогін. Вулиця була порожня, як і годиться о четвертій ранку. Вона завернула за ріг – й устигла помітити, як за десять метрів від неї рушає авто. Вона рвонула, як стометрівку, але сили були нерівні: підбігши до тротуару, побачила тільки, як розчиняється в світанкових сутінках сріблястий бампер.

Знесилено сіла просто на тротуар – під попою щось шелеснуло. Ірена здивовано витягла з-під себе великий конверт, покрутила і відкрила.

На долоню випала знайома насінина, а за нею – фото. На фото був чоловік – не той, якого вони взяли сьогодні, інший. Широкі вилиці, голубі очі, короткий їжачок світлого волосся… І військова форма без знаків розрізнення. Ірена задихнулася: цей чоловік обіймав за плечі її, Ірену, і вона посміхалася. Вона знала цього чоловіка. Але згадати не могла.

Вона перевернула фото. На звороті було написано:

50.624338

30.334078

14.07.15

20.18.56

Вона зітхнула і почалапала додому.

– Останні два числа – точно дата, – сказав Сашко і налив собі ще кави.

– Друга знизу – дата, а остання – ні. По-твоєму, яке з цих чисел місяць – 20 чи 18? Але два останні числа між собою схожі…

– Як і два перші. Що вони можуть значити? Курс долара і курс євро?

Ірена похитала головою:

– Ну ти загнув… Євро по 50? Усе не так погано. Це точно не курси валют… Можливо, це… – її погляд ковзнув по стіні: велосипед, сноуборд, арбалет, карта світу, компас, GPS… Вона підхопилася, зняла його зі стіни і щось швидко набрала.

– Є! Це воно! Дивися, – вона показала екран, – це координати в градусах у десятковому дробі! Верхня цифра – широта, нижня – довгота… Чекай, це десь біля нас… Точно – посередині Пущі-Водиці!

– Ти впевнена? – Сашко все ще сумнівався. – Що там такого?

Ірена збільшила карту:

– Ліс… просто ліс.

Вони перезирнулися. Писати на фото координати, які ведуть просто в ліс? Що за маячня?

– Припустимо, – Сашко був повен скепсису, – але що значить остання цифра?

– Напевне, час. Якщо дві перші – місце, третя – дата, остання має позначати час.

– Значить, це…

– Зустріч, – Ірена знову подивилася на знайоме обличчя на фотці. – Місце, дата, час… і людина. Мені призначили зустріч.

– Я б на твоєму місці не йшов, – нахмурився Сашко. – Це психи, та ще й наркомани. Навіщо нариватися?

– То не ходи. А я хочу з’ясувати, що в них до мене за справа. Місяць лазити на балкон сьомого поверху щоб призначити зустріч – думаю, причина має бути серйозна…

– Це їхня причина, не твоя! – вигукнув друг і зразу осікся. – Думаєш, це пов’язано із тією поїздкою?

Ірена кивнула.

– Ти згадала хоч щось?

Ірена похитала головою:

– Ні. Але думаю, ця зустріч допоможе.

Сашко зняв зі стіни арбалет і став у позу Робіна Ґуда:

– Я піду з тобою. Не лишати ж тебе саму?

Ірена поморщилася:

– Повісь на місце. Ненавиджу, коли беруть мої речі.

GPS писав на карті такі треки, що здавалося, вони учора розчавили пляшчину на трьох із ним. Звісно, у лісі не було прямої дороги: то струмок, то пеньок, то колода; вони намотували такі кола, що за годину вже змокли від поту – а іти було ще добрий кілометр.

– Значить, так, – вкотре повторив Сашко. – Ти сідаєш на видноті, я ховаюся в кущах. Коли цей тип приходить…

– Не називай його так … – На автоматі огризнулася Ірена.

– Ага! Ти згадала.

– Ще ні.

– Жаль. Значить, я в кущах. Коли цей… суб’єкт виходить на тебе, я стріляю в нього, він падає, ми одягаємо наручники, колемо антидот і ведемо…

– Які наручники? Чим стріляємо? Який антидот? Ти що, голлівудських фільмів передивився?

– Наручники із секс-шопу, стріляємо снодійним, від нього і антидот.

– О Боже. А я думала, що арбалет – найгірший варіант… Чекай! – Ірена зупинилася.

– Щось згадала?

– Цей запах… панацея…

Сашко насторожився:

– Яка панацея? Ти щось згадала?

Ірена махнула рукою:

– Тільки слово… просто спливло, і все… воно якось пов’язане із насінням… Значить, ми його беремо – і що далі?

Сашко стенув плечима:

– Виводимо з лісу, я думаю…

– Блискучий план! – підсумувала Ірена.

– Краще розкажи про панацею – це якесь лікувальне насіння? Ти займалася лікуванням?

– Де там! Я ж гідролог – при чому тут лікування? Просто прийшло в голову. Це місце… якось навіяло…

Вони роззирнулися. Навколо стояв густий сосновий ліс, нагрітий серпневим сонцем, затишний і запашний. Пташки щебетали щось заспокійливе, гуділи товсті ліниві мухи, квіти діловито складали на ніч пелюстки. Було навдивовижу спокійно – ніби вони йшли не на зустріч із невідомим маніяком, а вибралися в парк на пікнік. Ірена зітхнула: хотілося повалятися траві, вбираючи всім тілом останні вечірні промені, а не теліпати ще кілометр до невідомої – і, напевне, небезпечної – зустрічі.

GPS видав звуковий сигнал о 20.03 – значить, вони досягли заданої точки. Точка насправді була галявиною із абсолютно рівними краями, без жодного підліску. Посеред галявини стримів пеньок.

– Здається, саме тут я маю чекати, – сказала Ірена, розглядаючи пеньок.

– А де маю чекати я? – Сашко нервово оглядав краї галявини. – Диви, тут розчищено, ніби хтось кущі спеціально вирізав.

– Вітаю! Значить, тебе також чекали. До зустрічі ще 15 хвилин, можемо зробити укриття…

Коли вони закінчили й критично оглянули результат, Сашко сердито засопів. Результат був так собі: купа лапатого соснового гілля на краю абсолютно чистої галявини більше привертала увагу, аніж щось маскувала.

– Давай увіткнемо зверху прапорець: «Шукати тут!» – іронічно хмикнула дівчина.

– Є краща думка, – Сашко попрямував на протилежний край галявини. – Я заляжу тут, він побачить купу, подумає, що я там, і я…

– Знаю-знаю. Одягнеш на нього наручники із секс-шопу. Готовність три хвилини. – І вона усілася на пеньок.

Запала тиша. Тінь від дерев повільно підбиралася до її ніг. Запаморочливо пахло хвоєю – а чим ще могло пахнути в сосновому лісі? Мимоволі вона закрила очі – цей запах будив якісь спогади; туманні, ледь вловимі, ніби образи зі старої кіноплівки. Холод іще не прийшов; було тепло і заколисуюче спокійно. Птахи вовтузилися в гніздах, влягаючись спати. Якийсь невтома-дятел вистукував собі запізнілу вечерю. Ірена зітхнула: добре ж як!

Тож початок вона пропустила: її саму посеред галявини було видно добре, а от вона зовсім не могла роздивитися, що відбувається під деревами. Тільки чула – спочатку скрадливі кроки, схожі на вітер чи на шурхіт якоїсь нічної тваринки, а потім, зненацька, звуки боротьби, скрики, хруст і падіння… Не видно було нічогісінько. Витягла із кишені перцевий балончик. Затисла в пітній руці. Звуки вже стихли: тиша нічного лісу поволі огортала галявину. Засюрчав цвіркун – голосно і переливчасто, аж дівчина підскочила на місці. Над головою шугонув кажан, потім ще один. Десь далеко пугнула сова. Щось маленьке прошурхотіло в траві біля ніг. Коли вона підвела голову, тінь уже відділилася від стіни лісу і поволі сунула до неї. Ірена клацнула кришкою балончика.

– Я його взяв! – сказала тінь голосом Сашка. – Поклади балончик. Ти не повіриш, що я знайшов!

Вони прийшли до невеликого табору: намет, вогнище, умивальник, туалет. Місце виглядало обжитим – видно, ним користувалися уже кілька місяців. Незнайомий лежав на землі не тільки скутий наручниками, але ще й примотаний до дерева мотузкою за горло. Це був той чоловік із фото: голубі очі, коротке світле волосся, широкі вилиці… Відкрите, симпатичне обличчя.

– Що за садизм! – обурилася Ірена. – Зніми йому зашморг із шиї!

– То ти його знаєш! – хижо скинувся Сашко. Незнайомий широко посміхнувся.

– Вперше бачу! – відрізала Ірена. Посмішка зав’яла.

– Тоді не розв’яжу. Він мені ледь горлянку не перегриз, я його боюсь! – сказав Сашко і зник в наметі, – Ого, що я знайшов! – вигукнув він за мить. – Другий спальник, вкопана колода, ланцюг, наручники… Скидається, ніби він тут когось тримав! Часом, не того наркомана?

Незнайомий подивився на Ірену і похитав головою:

– Він не наркоман. Він шизофренік.

– Звісно, це все пояснює, – саркастично посміхнулася Ірена. – Принаймні ясно, чого він так настирно ліз до мене в квартиру.

Полонений посміхнувся і став надзвичайно симпатичним – його обличчя розпогодилося, як весняне небо. Ірені аж волосся на потилиці стало сторч від якогось щемливого відчуття, і вона потрусила головою, щоб його позбутися.

Сашко продовжував вовтузитися в наметі, щось шурхотіло й перекидалося.

– Знаєш, ці кайдани виглядають такими… невживаними. Навіть у мастилі… Ніби їх тільки планували використати… І я знайшов третій спальник – ще запакований. Тут явно чекали на третього… Може, це ти її прикувати хотів? – Сашко висунувся із намету по плечі і подзвенів сучасного вигляду кайданами перед носом в полоненого. Той відвів очі.

Він незрозумілої, просто дитячої образи Ірені защипало в носі. Полонений глянув на неї й обурено сказав:

– Це не те, про що ти думаєш!

Ірена взяла руки в боки:

– Ти хотів мене прикувати чи ні?

– Виключно для твого блага! Ти не розумієш…

– …яке благо – сидіти в лісі на цепу? Твоя правда!

Як не дивно, він ніби засоромився. Тут Сашко виліз із намету увесь:

– На його захист можу сказати, що він приготував тобі розкішний спальник! Пуховий, баксів за триста, не менше. А ще я знайшов оце, – він показав стопку паперів.

Полонений засовався на місці. Зараз він, здавалося, більше стривожився, ніж коли Сашко викрив його підступні наміри.

Ірена нахмурилась, розглядаючи папери. Це були тривимірні карти підземних водоймищ, розрахунки по водоносних шарах. Вона пригледілась – примітки були зроблені її рукою, в її манері… Але де це? Щоб зробити таку роботу (вона оцінила важенний стос паперів) треба не менше року. Але вона не пам’ятає, як складала ці карти. Це значить тільки одне…

– Де ти їх взяв? – вона різко повернулася до полоненого. Він винувато втягнув голову в плечі:

– Вибач, я знаю, як ти це не любиш, але просто не було виходу… Мені довелося їх взяти, але я збирався покласти їх на місце, клянусь!

– На яке місце? – грізно спитала Ірена.

– В шафі. Я більше не буду…

– Боже мій, – сплеснула вона руками. – Ти теж шизофренік?

Він сумно подивився на неї:

– А ти не пам’ятаєш? В мене параноя. Як, по-твоєму, я зміг би влаштувати все це?

Ірена похитала головою:

– Хтось тут точно божевільний. От що ми зробимо: завтра зранку здамо тебе в поліцію і забудемо цю історію, як страшний сон.

– Точно, – сказав незнайомий. – Забути – це саме те, що тобі треба.

Ірена не відповіла: вона демонстративно почала лаштуватися на ночівлю. Один спальник виділили полоненому: мотузку а горлі усе ж довелося послабити. Багаття догорало, фарбуючи простір в теплі, затишні тони. Спальних місць було вдосталь – і все ж вона лягла поруч із другом. Почувалася настільки нещасною і розбитою, що просто не змогла б заснути сама. Сашко мимоволі пригорнув її… Вона заплющила очі, віддаючись відчуттю тепла…

– Гей, – сказав незнайомий, – ви що – коханці?

– Не твоя справа, – огризнулася Ірена.

– Ану пусти її, ти… –  не вгавав незнайомий, люто свердлячи Сашка поглядом. Сашко повернувся до Ірени:

– Може, кляп?

– І удавку на шию… зла на нього не вистачає… – сонно відповіла вона і провалилася в забуття.

Ранок полегшення не приніс: удавку таки довелося застосувати. Залишати стоянку незнайомий відмовився навідріз. Вони ж боялися лишати його тут – хтозна, що прийде в цю хвору голову згодом. Врешті, зрозумівши, що не зуміє їх переконати, незнайомий просто ліг на землю як був – із удавкою і кляпом. Ситуація склалася патова: вдвох із лісу їм його не винести, відпустити – страшно, так лишити – помре… Ірена сіла навпроти незнайомця і сказала:

– Давай врешті домовимося. Ми не можемо тебе лишити і випустити не можемо. Запропонуй щось розумне, інакше ми не виберемося звідси ніколи.

Незнайомий сів і усім видом показав готовність домовлятися.

– Давайте залишимося тут! – життєрадісно запропонував він, і мало не отримав свій кляп назад. – Ой-ой, я жартую! В мене є краща пропозиція!

Він посовався по землі, вмощуючись, поки Ірена википала від злості. Потім почав:

– Ти можеш мене лишити чи випустити… Але чи це тобі допоможе? Ти ж хочеш знати, що за місце ти бачиш у снах? Де ти склала ці карти? Чому пам’ять залишила тебе? Я можу тебе відвести…

Ірена похитала головою:

– Чого я насправді хочу – це НЕ бачити цих снів і НЕ знати про карти. І щойно я тебе здам, я забуду…

– …про цей напис на карті? – полонений кивнув на верхній лист стопки. Там був напис її рукою, на який вона звернула увагу ще вчора: ПАНАЦЕЯ- PINÁCEAE.

Ірена затримала на ньому погляд довше, ніж варто було, але її голос майже не здригнувся:

– І про напис теж.

– А от я хотів би знати, що це значить, – встряв у розмову безпосередній Сашко. – Панацея – це круто!

– Я можу вас туди відвести, – знову повторив невідомий.

Ірена розривалася. З одного боку, обережність веліла повернути кляп на місце і хоч ногами докотити цього ненормального до поліції, а з іншого – він був правий, її аж розпирало від цікавості. Крім того, він сам викликав у ній такий вир почуттів, що трималася вона тільки силою волі.

– Я знаю, як ми вчинимо, – сказала Ірена. – Ти розкажеш мені про це місце, і вирішу, чи хочу я туди іти.

І вона сіла на землю навпроти полоненого. Сашко занервував:

– Агов, я жартую! Це погана думка – пертися із цим психом бозна-куди!

Але його вже ніхто не слухав: Ірена і незнайомець сиділи одне навпроти одного і між них поволі наростав силовий кокон, зітканий із напруги, недовіри, симпатії, азарту… Вибухова суміш, що з’єднує краще за будь-який клей.

– Що ж… Ці карти склала ти, Ірено… І ти права, що не віриш мені – тільки ти знаєш, де ці точки.

– Ага! – сказала вона переможно. – Але тоді навіщо я тобі треба?

– Це схема ґрунтових вод посушливого району. На ній можна заробити великі гроші. Нам потрібно, щоб ти розмітила точки виходу на поверхні. Це все. Ми заплатимо.

І він зробив чесні-пречесні очі. Ірена кивнула:

– Ясно. Але краще було привезти мене на місце в ланцюгах.

Незнайомий потупився:

– Ти нам дуже потрібна…

Ірена взяла папери і потрясла йому перед носом:

– А що мені заважає самій знайти ці точки і забрати всі гроші?

– Панацея, – сказав він і кивнув на листок. – Вода потрібна тільки для її вирощування. Ти ж бачила насіння?

Ірена повільно кивнула, не зводячи із нього очей.

– В нас є панацея. В нас є ділянка. Ти можеш знайти воду. Ти знаєш точки. Але не знаєш, де розташована сама ділянка. Ні ти без нас, ні ми без тебе нічого зробити не зможемо. Тепер ти дозволиш себе туди відвезти?

– Ні, – широко посміхнулася Ірена. – Вибач, я тут дещо знайшла.

Вона тицьнула в куток карти: там були два числа: 11.306623, 35.979870. Полонений прикипів до них очима і вилаявся крізь зуби.

– Так, це координати. Вибач, але я знаю, де ця ділянка, тож ти мені більше не потрібен.

Невідомий похитав головою:

– В тебе немає панацеї, а якби і була  – ти все одно користуватися нею не вмієш! Я можу тобі розповісти!

Він явно нервувався. Його блакитні очі посіріли від страху, і усе обличчя ніби постаршало, виблякло. Із видимим жалем Ірена звеліла Сашкові повернути кляп, і коли обурене мукання стихло, сказала:

– Ми прийдемо додому. Я перевірю твої слова. І якщо твоя оповідь підтвердиться – ти розкажеш мені все про панацею, а я… дозволю тобі поїхати зі мною… Можливо…

– Я вважаю, що ми все правильно зробили. Цей чоловік явно не в собі. Ділянку ти знайдеш. Точки ти знайдеш. Про цю чудо-рослину ми дізнаємося на місці, а якщо ні – в нас цього насіння дофіга, ми і самі зможемо розібратися. А мужик був явно не в собі, і такий вихід кращий для нас усіх, – Сашко не втомлювався її переконувати, пакуючи тим часом наплічник.

– Все ніби так, – протягнула Ірена, – але все одно вийшло не по-людськи… – вона вже спакувалася, і тепер нервово ходила по кімнаті, чекаючи, поки збереться менш досвідчений в похідних справах Сашко.

– Не переймайся. Зате тепер в нас буде панацея. От заживемо!

– Який ти легковірний, Сашо. Не існує ніякої панацеї, цей чоловік просто хворий – ти ж сам бачив…

– Не тільки бачив – я його тримав, між іншим, до самого приїзду санітарів. Псих, але сильний! – Сашко співчутливо погладив її по голові. – Не переживай так! Його вилікують. На крайняк, відсиплемо йому панацеї, коли повернемося.

Ірена застогнала:

– Немає ніякої…

– …звісно, що є! – відрізав Сашко. – По-перше, спочатку ти сама про неї згадала. По-друге, це твоєю рукою написано. По-третє, що ми втрачаємо? З’їздимо, прогуляємось, повітрям подихаємо…

– Ага, в Ефіопії, на висоті 2000 метрів, у джунглях, – ущипливо сказала вона.

– Строго кажучи, це не джунглі, а война дега – високогірні ліси. Але давай вже на місці розбиратися.

Ірена присіла і пильно подивилася на друга:

– Знаєш що насторожує мене в цій історії? Навіщо шукати підземні води, якщо там поруч озеро розміром із Азовське море? І він казав про посушливі райони, а ти на карту глянь – самі ліси. І ці координати… Знову – просто місце посеред лісу… По-моєму, це якась лажа. Нас заманюють.

Сашко потягнувся до арбалета, але Ірена вправно схопила його за руку:

– Ніяких арбалетів!

Сашко скривився:

– Але ж наручники – можна? І взагалі, першого разу все ж обійшлося!

– Це нічого не гарантує. Можеш узяти GPS і репелент від москітів. І голову не забудь. Пам’ятай – експедицією керую я.

– А я?!

– А ти вшиваєшся при перших ознаках небезпеки!

– Так, командире! – Сашко невміло козирнув; а коли Ірена відвернулася, покрутив пальцем біля скроні.

Від Аддіс-Абеби сліпучо-білий автобус повіз їх на північ – майже через усю країну. Вирішили їхати через Бахір-Дар – велике туристичне місто на березі озера Тана, із якого бере початок Голубий Ніл. За 10 годин в дорозі Ірена кілька разів засинала і прокидалася, краєм свідомості фіксуючи, як змінюється пейзаж – і пасажири. Якщо в столиці більшість були оромо – темношкірі люди, з лиця схожі на арабів  чи ізраїльтян, то по мірі просування на північ все більше заходило амхара – чорношкірих із типово європейськими обличчями.  Вони голосно перегукувалися, геть не зважаючи на білих, яких було пів автобуса – в цьому туристичному регіоні вже всякого бачили. Дорога пролягала по Ефіопському нагір’ю, не спускаючись нижче 1000 метрів над рівнем моря. Ірені крутилася голова, закладало вуха, але деякі більш ніжні туристи час від часу втрачали свідомість. Вони не стали затримуватися в жаркому і вкритому курявою Бахір-Дарі, навіть не спокусилися оглянути найдавніші православні храми Африки чи водоспади Нілу: спіймали першу-ліпшу маршрутку на Губу – найбільше прикордонне місто в тому безлюдному і Богом забутому місці.

Водій висадив їх посеред дороги, як і просили. Праворуч і ліворуч лежав ліс – непролазні хащі, як за нинішніми ефіопськими мірками; хоча ще 100 років тому майже половину країни вкривав одвічний незайманий ліс. Тепер же ялівці та кипариси затягували схил гори ріденьким серпанком, що й заховатися ніде. Ірена із Сашком перезирнулися і рушили по навігатору. Згідно з відмітками на карті, виходи підземних вод, де вона брала проби, повинні були трапитися ще до вечора – там вони планували стати на ночівлю. Вечір наступив нескоро, зате коли вже настав – сонце, величезне, червоне, гаряче, закотилося напрочуд швидко. Мандрівники довго не могли заснути – пили чай, перевіряли межі табору, вслухалися в незвичні звуки африканського лісу. Десь у темряві тупотіли шакали і цокали копитцями антилопи, коротко вякала рись-каракал і дружно підвивали гієни, а одного разу навіть пробігало щось схоже на лисицю. І цей запах нагрітої хвої – з ніжними нотками ялівцю й гіркуватими кипарису, він будив уяву, вивертав пам’ять, витягував назовні якісь забуті спогади, відчуття, очікування… Заснути вдалося під ранок – тривожним переривчастим сном, повним грому, гуркоту, падіння і тривожного свисту.

Ірена різко прокинулася. Серце калатало десь в горлі, щоки були мокрі від нічних сліз. Вона розтиснула пальці – долоня була порожня. Сіла, ще не зовсім розуміючи, що діється: сон розвіявся, свист лишився. В світанковій сутіні Ірена розгледіла білу спину чоловіка, який, насвистуючи весело, підкидав хмиз до багаття. Це був не Сашко. Ірена судомно видихнула. Чоловік озирнувся:

– Вже прокинулася? Ходи, вип’ємо кави. Виходимо за півгодини – дорога довга.

Ірена слухняно вилізла зі спальника, вирішивши поки промовчати.

– Як доїхали?

– Жаркувато трохи, – хрипким зі сну голосом відповіла вона.

– Скоро звикнеш. Значить, Юлій лишився? – запитав він.

Від звуку цього імені її серце підскочило знову. Юлій! Ну звісно. Вона знає це ім’я.

– Ага, – відказала Ірена, а потім навіщось уточнила. – Йому стало зле. Параноя.

Чоловік зі злістю стукнув кулаком по коліну:

– Казав же я йому! Але як ти могла його лишити?!

Ірена стенула плечима і подивилася у вогонь:

– А де ви діли Сашка?

– Він нам не потрібен, – відмахнувся чоловік. Ірена аж задихнулася:

– Ви його убили?

– Ти що, з глузду з’їхала? Вистрелили снодійним і відвезли в найближче село.

В неї вирвався полегшений сміх:

– В наручниках із секс-шопа?

Чоловік пильно подивився на неї, відставив чашку і сказав:

– Розказуй все, що пам’ятаєш.

Вона подивилася йому в обличчя, і зрозуміла, що брехати марно:

– Пам’ятаю Юлія. Трошки. Пам’ятаю про панацею. І про… – вона затнулася, не знаючи, як описати свої сни.

– Це все?

Ірена кивнула. Чоловік знову стукнув себе по коліну:

– Я так і знав! Але навіщо ти покинула Юлія?!

– В нього параноя, – повторила Ірена. До неї поволі доходило, що вона вчинила щось дійсно непоправне.

– А в Бориса шизофренія! Ти мала доправити назад їх обох! Я покладався… – він зупинився зусиллям волі. Коли він знову заговорив, голос його був спокійним, але трохи хрипким, ніби всі невисловлені звинувачення дряпали йому горло.

– Нічого. Повторна реабілітація займає близько місяця. На ділянку вийдеш пізніше. А зараз давай збиратися – довгий день попереду.

– Яка ділянка? – сполошилася Ірена.

– Після реабілітації згадаєш. Усе згадаєш.

– Якої реабілітації? – їй стало мулько всередині.

– Ірено, подумай сама: наскільки погані твої справи, якщо я мусив послати за тобою Бориса і Юлія?

– Але панацея… – безпомічно сказала Ірена. Чоловік м’яко взяв її за руку.

– І це ти згадаєш також.

Пам’ять поверталася уривками. Несподівано, без попередження, вдень і вночі – то швидкими яскравими проблисками видінь, то безкінечно-довгою кінострічкою, повною запахів, думок, відчуттів.

Ірена жила в їхньому з Юлієм будиночку на схилі гори, посеред война дега. В неї була тільки її ділянка, в яку ніхто не наважувався зайти без запрошення. Цілими днями вона сиділа або лежала, ліниво споглядаючи, як росте трава. Іноді приходив напівприручений, схожий на бродячого пса шакал, випрошував їжу. Ірена наливала йому в знайдену на кухні миску молоко і дивилася, як він хлебче. Одного разу він прийшов з цуценятами, нервово шкірився, настовбурчував шерсть на загривку. Вона відійшла подалі, щоб їх не тривожити. Прилітали птахи. Для них на даху стояла годівниця й поїлка, і кожного дня Ірена піднімалася драбиною на дах долити води.

Її карти виявилися старим непотребом: нову версію вона знайшла в шафі в перший же день. Як і їхній з Юлієм весільний фотоальбом. Пам’ять поверталася уривками, не приносячи полегшення. Іноді вона прокидалася посеред ночі, в сльозах, але насіння більше не знаходила. Вона вже знала, що це: панацея.

– Панацея? – він розсміявся попри свою звичайну похмурість. – Звідки ти це взяла?

– Юлій сказав… – вона затнулася. На цей час вона вже знала точно, що Юлій казав неправду. – Ось, в мене записано!

Вона витягла листок із написом, який привів її сюди: ПАНАЦЕЯ- PINÁCEAE.

– Звичайно, pináceae, від pinа – сосна. Це означає «соснові». Хоча в певному сенсі вони і є панацея – засіб від усіх недуг… Покажи-но своє чарівне насіння, – звелів він.

Вона витягла мішечок, на який усього місяць тому покладала такі надії, і висипала все на підлогу. Він перебирав насіння своїми грубими пальцями:

– Сибірська не прийметься, клімат не той… Для турецької зависоко… Приморська? Ризикнемо… Модрина – безнадійно…  Кедр? Хороші шанси…

Він називав насіння, й Ірена починала його упізнавати… Врешті вона зважилася:

– Так навіщо ж потрібне все це соснове насіння?

Він завмер, помовчав, ніби зважуючись, і спитав:

– Ти була в поселенні? І як воно тобі?

Ірена знизала плечима: звичайне біле поселення. Хатки посеред лісу, всі працюють. Лікарня, школа, крамниця, кіно. Все, що потрібно для життя. Відстані, правда, величенькі – ніби люди старалися відгородити деревами свій приватний простір… Нормальні, привітні люди. Навіть каталажки нема – як і поліції.

Він хмикнув:

– Добре. А що тобі вдалося розкопати?

– Я порилася в архівах… тридцять років тому Поль Богарт, психіатр, виявив, що люди, які живуть в незайманому лісі, не хворіють на психічні недуги. Він побудував закриту елітну лікарню в горах Ефіопії, в яку попервах здавали своїх слабких на голову родичів багаті люди. Лікування виявилося успішним, і скоро перші пацієнти повернулися додому… І знову захворіли. Поль Богарт висунув Гіпотезу Поля: начебто всі дерева утворюють живу мислячу оболонку, такий собі мозок. Як усякий мозок, він виробляє поле… Щось таке. А ми, як симбіонти дерев, можемо нормально жити тільки в межах цього поля. Найбільш чутливі до впливу поля люди за його межами втрачають розум. Так що лікарня перетворилася на закритий санаторій для багатих.  Але я, ви, Юлій, Борис – ми не багатії… Що ми тут робимо?

Він встав і пройшовся по кімнаті:

– На щастя, коли мій син захворів, я був знайомий із Полем вже багато років. Ми переїхали сюди, і син скоро одужав. Поль попередив, що ми не зможемо залишити це місце, але мій син не здавався. Він працював з усіх сил, і його підтримав колишній командир – Моше Альмаро. Вони розпочали проект висадки лісів бомбардувальниками. Застарілі літаки переобладнують і вони відстрілюють пустельні ділянки паростками в спеціальних поживних контейнерах. За день можна висадити 900 тисяч дерев, і 70% приймуться. За рік можна відновити ліс на 8000 квадратних кілометрів! Але нам потрібна була експериментальна ділянка…

Ірена похолола:

– Ділянка із потужними ґрунтовими водами… І поетапний план висадки… І перспективні паростки…

Він кивав:

– Коли ти поїхала замовити партію паростків, ніхто не думав, що ти теж… можеш захворіти. Але так сталося. Мало хто міг залишити колонію на довгий час, щоб розшукати тебе. Я більше не міг втримати Юлія. Мій син… він не міг принести в жертву проект… і тебе.

– І він вирішив принести в жертву себе?! – Ірена задихнулася.

– Заради всіх нас.

– Краще б я ніколи про це не знала! – Ірена закрила обличчя долонями. – Це він повинен бути тут, а не я!

– Він офіцер. Ти мусиш ховатися за його спиною, а не він за твоєю.

– Я так не думаю!

– Він думає. Він радий захистити тебе. В цьому суть жертви.

В той день вона вперше вийшла на ділянку. Якщо вона буде працювати кожного дня, якщо проект буде успішним, якщо відкриють нові ділянки, якщо лікар правий – ліс прийде до Юлія сам, і укриє його своїм рятівним полем.

І ось вона іде пустирищем – наяву. Гола земля від краю до краю. Тиша. І приходить знайомий гул. Він давить зверху, розпирає зсередини… Але вона знає, що робити. Одна за одною злітають сигнальні ракети, окреслюючи межі ділянки. Добра робота!

І ось почалося: літак свиснув над головою і скинув ношу – точно у викреслену нею ділянку. Грім, гуркіт, падіння – праворуч, ліворуч, земля здригається, перевертається, злітає і падає, падає, падає…

А вона стоїть на самому краю і широко розкритими очима вбирає всі ці сотні й тисячі снарядів, заряджених життям: землею, добривом, молодими пагонами, з який прийметься 70%, з яких виросте новий ліс, густий ліс, здоровий ліс – від краю до краю, скільки бачить око.