Перемога | оповідання

Яра доскіпливо оглянула товаришку по команді: Віра на рік молодша, а вже на півголови вища. А їхній супротивник,12-річний Вірин брат Вадим, довгий, як шпала. Та ще й Маня із ним у команді, хай приземкувата, але натоптувана.

З одного боку добре – в таких здорованів і нехотя не промажеш. З іншого боку погано – якщо вони влучать, то ногами вкриєшся.

І як тут перемогти?

Віра постукала ногою об ногу, струшуючи розсипчастий, як гречка, сніг і з надією глянула на Яру – хіба ж їхня команда коли програвала?

– Ми вас не дуже мочити будемо. І можете узяти собі Форпост – звідти легше відбиватися, – великодушно сказав Вадим. Легко бути добреньким, коли в тобі зросту метр шістдесят!

Форпостом вони називали змуровану старшокласниками снігову стіну, що прилягала одним боком до металевого шкільного паркану. Стіна була височенною – Яра ховалася за нею вся, а від Віри стирчав тільки верх шапки із балабоном. Пропозиція вигідна і щедра, але… Якщо підступний ворог візьме вихід під приціл – хапай штани, ховайся в бульбу! – розстріляють увесь гарнізон. Один рятунок – проповзти на пузі під парканом, а потім зайти у тил підступному ворогу.

Яра примружилась і сказала:

– Давайте прапор.

За прапори були два шарфи – Манін червоний із китицями і синій Вірин. Команди урочисто обмінялися і домовилися – хто чужий прапор забере, а свій не втратить, той і переміг. І ще: сніжки за комір не пхати, бурульки в сніжки не закатувати, батькам не жалітися. А хто програє – мусить катати переможця на санях цілий тиждень! Яра ще раз оглянула дебелих супротивників, прикинула їх вагу і вирішила, що не хоче їх на собі возити.

Тільки перемога!

Дівчата зрозуміли свою помилку, щойно заховалися у Форпост. Муруючи стіну, старшокласники витоптали-визбирали усенький сніг, лишивши під ногами тільки мерзлу горбату кригу. З чого сніжки ліпити? А кожен знає, що перемога залежить від кількості набоїв і бойового духу!

– Ой-йой! – заскиглила Віра. – У що я знову вляпалася! Учора програла Вадиму в карти, тепер мушу три дні за нього посуд мити, а як ще сьогодні програю, то він на мені їздити стане!

Яра стукнула її по спині кулачком:

– Тихо ти. Я щось придумаю.

Сіла навпочіпки, заплющила очі і заткнула вуха пальцями. Віра затихла – вона знала, що Яра завжди так думає, а якщо вона до справи береться, вихід знаходиться завжди.

– Егей! Ви там що, попримерзали? Вас воювати чи виколупувати? – загорлав з-за стіни Вадим.

Яра розплющила очі:

– Швидко за мною! – і упала на пузо.

Віра розгубилася – їй не хотілося вазюкати свою рожеву курточку об потоптану кригу. Але Яру такі речі не бентежили – вона вужем попластувала під паркан.

– Нам треба три хвилини… на укріплення! – закричала у відповідь Віра.

– П’ять хвилин, – задушеним голосом з-під паркану сказала Яра, і Віра слухняно повторила:

– П’ять хвилин!

За стіною зареготали – видно, Маня і Вадим уже святкували перемогу, знаючи, яку свиню підклали дівчаткам із цим Форпостом.

Ярина голова висунулася з-під паркану і сердито подивилася на Віру:

– Ти йдеш?

Віра зітхнула, і обережненько, бочком, протиснулася під паркан.

На шкільному подвір’ї лежав сніг – багато нічийного снігу! Білий, глибокий, пухкий, як лебединий пух, він злітав у повітря від кожного кроку – мороз стояв неабиякий, градусів десять. Позамерзало усе що можна і не можна, і тільки вічнотекуча труба із підвалу школи звично капала теплою водою, топлячи сніг довкола. Але там, де вода вистигала, підіймалися замерзлі гейзери, громадилися химерні айсберги і печери льодових тролів у мініатюрі.

Дівчата кинулися катати сніжки, та виходило погано – у мороз сніг не ліпиться, а розсипається, і доводиться довго-довго м’яти кожну сніжку, гріти в руках. Дівчата захопилися, і вже накатали чималеньку купу. Раптом Яра підвела голову:

– Де прапор?

– Ой! – скрикнула Віра і притисла до щік мокрі холодні рукавички, – Здається, у Форпості забула!

Швиденько ляпнулася на пузо під сердитим Яриним поглядом, і боком, як краб, забилася в щілину під парканом.

Прапор був на місці.

Віра радісно схопила його і змахнула над головою, щоб Яра бачила. Але той помах помітив і підступний ворог, прийнявши його за сигнал, із лютим криком і вереском кинувся в атаку. Сніжки, перелітаючи через стіну, розбивалися, осипаючи Віру із ніг до голови. Вона зойкнула, закривши голову руками. Підступний ворог волав і біснувався за стіною, сніжки летіли й летіли…

– Що стала? Відбивайся! – Яра пропхала під паркан цілу купу сніжок, загрібаючи їх, мов жук-скарабей лапками.

Віра ожила, впустила шарф на землю, схопила сніжку і з бойовим криком “Геть кухонне рабство!” поцілила братові у вухо. Її бойовий запал швидко вирівняв ситуацію – ворог відступив і зачаївся. Потягнувшися за черговим набоєм, Віра раптом зрозуміла, що бореться сама – ні Яри, ні прапора не видно, та і сніжки закінчуються.

– Ярочко, де ти? Набої кінчаються! – жалісно проскиглила вона.

За парканом щось рипіло і хлюпало, і сердитий Ярин голос відповів:

– Перемогу приносить стратегія, а не набої. Тримайся! Це наказ! – і знову чимось захлюпала за парканом.

Віра перекинула за стіну дві останні сніжки, але ніхто їй не відповів. “Або у Вадима набої закінчилися, або теж стратегія почалася,” – приречено подумала вона і полізла в щілину.

Щойно вона висунула голову по той бік паркану, як сталося дві речі – їй на ніс упала величезна крапля води і хтось ухопив її за ноги і потягнув по цей бік паркану .

– Взяла полоненого! – радісно закричала Маня.

Віра пацала ногами щосили, а Яра і вухом не вела – стояла і спокійнісінько викручувала із шапки воду на паркан. А потім ніби щось побачила, кинулась на землю поруч із Вірою, махнула рукою… Потім схопила Віру за руки і під її гучні верески потягла до себе. Маня з того боку тягла Віру за ноги.

– Ой-йой! Розірвете! – репетувала Віра, поки суперниці змагалися в перетягуванні.

Маня виявилася розумнішою і пустила.

– Що ти тут робиш, поки я там за двох воюю? – видихнула Віра, спинаючись на тремтячі ноги.

Яра із гордим і переможним виглядом показала на металевий паркан, і Віра вражено охнула.

Там, укритий шаром швидко промерзаючої криги, яка тверділа просто на очах, розпластався червоний Манін шарф.

– Тепер хай хоч до весни виколупують! – вдоволено сказала Яра. – Ми ж мусили свій прапор зберегти?

– Ага, і чужий захопити, – нагадала Віра.

Яра гордо показала синій шарф:

– Маня випустила, коли тебе під паркан затягувала.

З-за рогу вибігла захекана Маня, її доганяв Вадим.

– Що це? Мама мене уб’є! – зарепетувала Маня, побачивши свій шарф під шаром криги.

Переможниці перезирнулися, і Віра зітхнула:

– Це – стратегія. Забирай мій шарф, тобі синій більше пасує, скажеш, що помінялися.

– Яро, нащо ти шапку намочила? Вона ж тепер як крижинка! – сказав Вадим.

Яра випустила мокру і задубілу шапку із червоних пальців і сказала:

– Заради перемоги. А тепер – катайте мене на санях!