Доросла гра | оповідання

Опубліковано в збірці «Героям слава!»

Сергій уперше вийшов надвір без шапки: зазвичай мама пильно стежила, як він одягається і неодмінно цілувала в лобик перед виходом. Але сьогодні він зібрався так швидко, що вона не встигла вийти в коридор, прожогом вискочив за двері, на ходу крикнув: “Мам, я гуляти!” і пострибав донизу сходами.

Звісно, він любив маму, просто іноді треба вирішувати самостійно.

Надворі було тепло, дзижчали перші мухи. На бузковому кущі бруньки зробилися товстими, як карамельки, і точилися прозорою юшкою. Сонце сліпило, відбиваючись у вікнах будинків і сотнях маленьких калюж від учорашнього дощу. Сергій радісно розсміявся і щодуху кинувся на майданчик – там завжди збиралися його друзі.

Так і тепер: Вадик і Олег навпочіпки сиділи за низьким бетонним бортиком і перешіптувалися. Зрідка хтось із них підводив голову над бортиком і пильно розглядав щось на іншому кінці майданчика. Сергій не бачив за кущами, що то, і поспішив до них.

– Не принесе, кажу тобі. Глянь, він труситься, мов заячий хвіст, – сердито говорив Олег. Вадик підняв голову над бортиком. В цю мить Сергій підійшов до них і голосно запитав:

– Що не принесе?

Від несподіванки хлопці сіли на землю. Потім Олег смикнув його за штанину, і Сергій присів поруч із хлопцями.

– Сашко пішов за м’ячем, – тихо пояснив Олег. – Але він його не принесе.

– Чому? – здивувався Сергій, але ніхто відповіти не встиг. Почувся тупіт, і захеканий Сашко із круглими очима плюхнувся на землю поруч із ними.

– Я не можу. Хай Сергій сходить, – сказав він.

– Ну і схожу. – Сергій стенув плечима і звівся на рівні ноги. Хлопці споглядали його знизу вгору. В їхніх поглядах був острах – і захоплення.

Сергій озирнувся і побачив м’яч: той закотився під лавочку, на якій сидів якийсь чоловік.

Сергій рушив до нього, дивуючись із переляку друзів: вони що, цього дядька злякалися?

Чим ближче він підходив, тим повільніше йшов. Із чоловіком було щось не те.

Він бачив його зі спини: коротке волосся, широкі плечі… Що ж не так?

Сергій зупинився, пильно розглядаючи дядька.

І раптом зрозумів: він сидів на одному кінці лавки, а його ноги виднілися з-під іншого. Що за фокус? Сергій підступив ближче. В цю хвилину дядько нахилився і лівою рукою видобув із-під лавки м’яч. А тоді повернувся до Сергія і простягнув м’яч йому.

Сергій примерз до місця. Права рука чоловіка скидалася на якусь клешню, а половина обличчя мала колір сирого м’яса. Він тільки почув краєм вуха, як хлопці позаду дружно охнули і пустилися навтьоки. Він теж хотів, але не зміг зрушити з місця.

Дядько дивився на нього пару хвилин, і Сергій хоч убий не розумів, що в нього на думці.

А потім він кинув м’яч Сергієві, як справдешній баскетболіст.

Сергій упіймав, розвернувся і кинувся було бігти, коли за спиною раптом щось загрюкотало. Він озирнувся: дядькові ноги лежали на землі окремо від дядька, а той нахилився, майже ліг на лавку, і старався підчепити їх понівеченою правою рукою. Сергій дивився, як заворожений: він і забув, що хотів тікати. Дядько тягнувся щосил, але йому не вистачало якихось п’ять сантиметрів.

Сергій зітхнув, поклав м’яч на землю, підійшов і по одній подав чоловікові його ноги.

Той посміхнувся, і хлопчикові аж мороз пройшов поза шкірою: зліва чоловік мав нормальне симпатичне обличчя, а зліва воно було червоне і лискуче, як помідорна шкірка.

– Протези натирають, – поскаржився він. – Хотів відпочити.

– Ясно, – сказав Сергій. Він не знав, що говорити.

– У футбол граєте? – спитав дядько. Сергій старався дивитися тільки на ліву, нормальну половину його обличчя.

– Граємо. З хлопцями, – кивнув Сергій.

– Ясно, – зітхнув дядько. – Я в твоєму віці теж грав. Воротарем.

Сергій дивився, як він прилаштовує на місце протез, затягує кріплення. Він хотів піти, але не міг. Йому вже було не так страшно, і він відчував, що тікати тепер – неправильно.

– А в нас немає воротаря, – тихо додав Сергій. Він бачив краєм ока, як хлопці по одному сторожко наближаються до них.

Чоловік опустив холоші, обережно звівся, зробив пару кроків. Він рухався плавно і виглядав би цілком звичайним, якби не рука і обличчя. Сергій нізащо б не здогадався, що ноги в нього – несправжні.

– А взагалі, як вам ходити – зручно? – випалив раптом хлопчик і одразу ж прикусив язика. Але чоловік не розсердився:

– Краще, ніж не ходити. Мене звати Іван.

– Як мого тата! – вигукнув Сергійко. – Він служить у 26 бригаді тероборони.

– Треба ж! А я в 24 служив! – він посміхнувся, і Сергій остаточно перестав боятися. Їх оточили Вадик, Сашко і Олег із м’ячем у руках. Чоловік здавався приязним, і цікавість у хлопців перемогла страх.

– Може, постоїте на воротах? – випалив Сергій. – Тато іноді стояв. Ми будемо бити обережненько.

Хлопці принишкли. Іван засміявся і підморгнув:

– А давай!

Він стояв рівно посередині воріт, і коли м’яча довго не було, хапався руками за штангу і підтягувався або просто висів. Сергієві здавалося, що йому важко грати, і він старався бити рівно по центру воріт, щоб Іванові не доводилося зайве бігати.

Мама прийша через годину і принесла шапку. Довелося прощатися.

Іван потиснув йому руку, як дорослому, і пообіцяв зіграти ще. Розпашілий від гри, Сергій відповів на рукостискання, і тільки потім зрозумів, що потискав праву, понівечену руку.

Він ішов додому і намагався згадати, яка та рука на дотик – гладенька, прохолодна і ніжна-ніжна… Геть не така, як на вигляд.

– Мам, знаєш, в Івана протези. Там такі залізні трубки і коліна, як у робота! – він спробував показати рукою, які саме в робота коліна. – Але він нормально грає.

– Треба ж, – сказала мама і задумалася. А Сергій не міг заспокоїтися:

– Уяви, він у бетеері обгорів. Він служив у 24 бригаді, а наш тато в 26… Цікаво, він теж їздить у бетеері?

Мама кивнула, і тоді Сергій спинився і запитав тихо-тихо, ніби не хотів навіть, щоб вона розчула:

– А якщо наш тато теж… повернеться таким… Що ми будемо робити?

Мама на мить міцно стисла його руку, а потім відпустила. Присіла навпочіпки, обійняла його за плечі й притислася лобом до лоба:

– Я буду його любити. А ти?

Сергій хвилинку подумав і відповів:

– А я буду грати із ним у футбол.