Тікондерога | Роберт Льюїс Стівенсон
Легенда західної Шотландії
(переклад з англійської: Оксана Самара)

Це оповідь про вояка,
Що слово почув уві сні,
В краю, де верес укрив стрімчаки,
В дні розбрату і війни.
На дощових берегах
Чужинців повік не було –
Із губ крижаних мерця
Чужинне ім’я зійшло.
Вві сні у вухах дзвенить,
Удень гуде голова:
Ім’я – Тікандерога,
Мертвого злі слова.

ІМ’Я НАЗВАНО

На берегах шотландських,
Де берег туман обволік,
Кемерон стрівся зі Стюартом –
Нестримний то був чоловік:
Кров стугонить йому в вухах,
Кров шумить в голові,
Туман напливає з моря…
І Кемерон – мертвий – в траві.

«О, що заподіяв я другу!
О, що заподіяв собі!
Що він – холодний і білий,
Що я – у вічній грозьбі!
Лихо навколо мене,
Лихо на всіх шляхах,
Смерть чигає у вересі
На Шотландії берегах;
Ненависть на всіх переправах,
Смерть мені не обійти –
Пильні рушниці й гострі шаблі
Мають його брати!»

Та Стюарт – розумний, хитрий,
Його не обтяжив страх –
Нема більш лукавого Стюарта
На Шотландії берегах.
Він огледів туман,
Він огледів мерця,
І думка сяйнула йому,
І усміх не сходить з лиця.

Крізь мохи і вали,
Крізь чагарі й валуни,
Кинувся він, ніби сурми
Кличуть його до війни.
Серце гупає в грудях,
Очі піт застила –
З останнім променем сонця
Він добіг до житла.
Схід біліє від місяця,
Захід від сонця горить;
Брат небіжчика, Кемерон
Вийшов його зустріть.

«На лихо я вбив чоловіка!
На лихо себе я прирік!
Вручаю тобі мою душу!» –
Упав йому Стюарт до ніг.
«У руки твої вкладаю,
Бо знаю – щирі вони;
Будь щитом і оплотом
Від кулі й від сталі мені!»

І відповів йому Кемерон,
І руку йому простягнув:
«Не скаже ніхто із шотландців,
Щоб я його обманув.
Кого б ти не вбив сьогодні,
Яким би не був його рід –
Присягаю горами і небом над нами,
Що перейму твій гніт.
Хліб розділи зі мною,
І увійди в мій дім –
Честь моя стане порукою,
Що лишишся ти живим!»

Коли лис заскімлив тужливо,
І полуніч укрила діл,
Коли, загорнуті в пледи,
Поснули усі довкіл –
Брат убитого, Кемерон,
Безсонно дивився в пітьму,
З цієї ночі і з того світу
Мертвий явився йому.

«Кров моя поїть верес,
Кості лежать між бескид;
До вороння злетілась рідня
На пишний званий обід.
Кров моя змішана з прахом,
Дух мій розвіявся в дим –
А той, хто рішив мене світу,
Спить поруч із братом моїм!»

«Оплакую смерть твою, брате,
Та хоч би мій дім зогнив –
Я не відкину простягнуту руку
І не відмовлюсь від слів!»

«Що скажу я нашому батьку,
Коли стріне мене потойбіч?
Що скажу я матері нашій,
Коли радісно вийде навстріч?
Всім Кемеронам хоробрим
Які слова передати?
Як пояснити їм мою смерть,
О віроломний брате?»

«Мене ні страх, ні принука,
Ні живий, ні той, хто спочив
Не змусять відкинуть простягнуту руку,
Відмовитися від слів!»

Тричі лис скімлив тужливо,
Як полуніч вкривала діл,
Коли, загорнуті в пледи,
Спали усі довкіл –
Тричі брат вбитого, Кемерон,
Безсонно дивився в пітьму,
З цієї ночі і з того світу
Мертвий являвся йому,
І закликав до помсти,
Тому, хто його здолав;
І тричі живий Кемерон
Мертвому відмовляв.

«Тричі ми бачились, брате,
Та це був останній раз –
Допоки на берегах одвічних
Батьки не розсудять нас.
Тричі прохав я, та нині,
Поки запіють півні,
Тобі на згадку лишаю
Ім’я у твоєму сні.
Хай вночі у вухах дзвенить,
Хай удень гуде голова:
Ім’я – Тікандерога,
Перестороги слова».

Коли проминула ніч,
Упала пітьми пелена,
Кемерон вийшов із дому,
Пройнятий словом сповна:
«Багато імен я знаю,
Такого ж не чув ніде;
Чи є між людьми тлумач,
Що слово таке знайде?»
Він розмовляв з багатьма,
В усяких званнях і чинах,
Із чабанами в горах,
З рибалками у морях.
Неспокій його обмарив,
Він дослухався до книг,
До рун в стародавніх сувоях,
В болотах до баб кам’яних.
Багато він чув імен –
Та лиш не ім’я зі снів;
На заході чи на сході
Він його не зустрів;
Імення дерев і трав
Імення мужів і родів,
Найменшого озера в горах,
Найменшого рифу морів,
Імення низин і висот,
Імення круч і рівнин,
Та в цілій славній Шотландії
Такого не чув ні один.

ПОШУК ІМЕНІ

Із півдня долинув заклик,
До всіх долин і гір:
Бундючні лондонські лорди
Кланам звістили збір.
Вершники скачуть, сурми сурмлять,
По всіх містах і дворах,
В краю морів і вересу,
На Шотландії берегах.
Військо скликають повсюдно,
На кожному камені й пні,
Усіх, хто шанує батьківські пледи
Й шляхетне мистецтво борні.

У водянистих долинах, внизу,
У вітряних горах, вгорі,
Знов, як в часи стародавні,
Заграли волинкарі.
Знову у верхогір’ях
Воїни гострять клинки,
І знов стародавні пледи
До бою вдягли юнаки.

«Нащо ж я гибію вдома,
Чекаючи талану ?
Всі шаблі готові до бою,
Всі клани йдуть на війну.
На святі сиджу сумний,
В ліжку ніяк не засну
Через загадку імені,
Мертвого таїну.
Вві сні у вухах дзвенить,
Удень гуде голова:
Ім’я – Тікандерога,
Мертвого злі слова.
Покину безрадісний дім,
Із військом вийду у путь,
Допоки сурми війни,
Ці звуки не переб’ють!»

Під знамена Британії
Став Шотландський загін:
Мечі оголяв у Німеччині,
У Фландрії бився він.
Про перемоги їхні
Дзвенів чужеземний край:
Вони минули щасливий Рейн,
Надпили бурхливий Майн.
Через азійські джунглі
Шотландці топтали шлях,
Їхні полкові сурми
В Китаї наводили жах.

«Безліч імен я чував» – думав він, –
«На мовах усіх усюд,
Безліч імен тепер і тоді,
Безліч імен там і тут.
Раніше, в батьківському домі,
В Шотландії в юні дні,
Між орлів, що ширяють в небі,
Між стругів в морській глибині.
Нині я бойовий капітан,
За мною загін іде…
Безліч імен я чував» – думав він, –
«Такого ж не чув ніде».

ІМ’Я ЗНАЙДЕНО

Війна почалася за морем,
У лісовому краю,
Війна, де ходять у бій вночі,
Із засідки в спину б’ють,
Де голомозі, барвистолиці
Безгучно крізь ліс пливуть,
В краю дивовижних чужинних мов,
Яких нам не осягнуть.

В штабному наметі сидить генерал,
Присмерк тривогу приніс.
Він подивився на захід і схід,
Вгледівся в темний ліс.
«Далеко я був і багато я чув,
Був під конем й на коні,
Я бачу тут ліс, ворожий наскрізь,
Яругу й ріку на дні.
Далеко я був і багато я чув,
І без вартових не засну.
Хтось має сходити до тої ріки,
Розвідати глибину».

І присмерк землю укрив,
І дивні діла приніс.
На розвідку вийшов Кемерон,
До річки у темний ліс.
Тихо і легко ступав капітан,
Але безгучно, як дим,
Голомозий, барвистолиций
Воїн ішов за ним.
Тихо і легко ступав капітан,
І воїн ішов один,
Але цілий ліс праворуч й ліворуч
Обсіли такі, як він.

«Далеко я був і багато я чув,
Як хлопчик і як юнак,
Та іншу згубну місцину таку
Не пригадаю ніяк».
І присмерк землю укрив,
І дивні діла приніс.
Вони знали, що прийде один капітан,
До річки у темний ліс.
Він знав, що за ним ідуть,
Рокований час настає,
Він погляну в барвисте обличчя –
І упізнав своє!
І промовив Кемерон:
«От і настав мій час.
Багато загинуть цієї ночі,
Та я буду першим із нас.
Чужинцю барвистолиций,
Щирим зі мною будь:
Це місце, де я загину,
Скажи, як його зовуть?»
«Відколи французи прийшли,
Звалось воно Солт-Марі,
Та це ім’я для попів,
Ти його не говори.
Інше ім’я серед нас
Здавна носить цей край
Ім’я це – Тікандерога,
Його і запам’ятай».

Наступний ранок приніс
Найлютіший з боїв,
І Кемерон згинув першим,
Так, як він говорив.
Де верес повік не цвів,
Де чайок не чули крик,
Загинув у місці, ім’я якого
Мертвий йому прорік.