«Гробниці Атуана» | Урсула Ле Ґуїн

Пролог

– Додому, Тенар, додому!

В глибокій долині, в присмерку, де завмерли яблуні в передчутті цвітіння, там і тут в тіні гілок білим і рожевим світиться рання квітка, мов бліда зоря. Під склепінням саду, в густій, молодій, вогкій траві мале дівча бігає заради втіхи бігу. Почувши голос, не вертається одразу, а закладає велике коло, перш ніж обернутися обличчям до дому. Матір чекає на порозі хати, освітлена вогнищем; вглядається в крихітну постать, що літає й кружляє в тьмяній траві під деревами, мов пух стоголовника.

Біля рогу хати сидить батько, чистячи сапку від присохлих грудок землі:

– Нащо ти прикипаєш серцем до дитини? Через місяць її віднімуть. Навіки. Дай цьому забутися, та й по всьому. Нащо чіплятися за те, що мусиш втратити? Який пожиток із неї? Хай би хоч копійку яку дали, усе хліб, але ж не дадуть. Просто віднімуть та й край.

Матір мовчить і дивиться на дитя, що спиняється між дерев, вдивляючись угору. Високо над пагорбами, високо над садами, пронизливо ясно розгоряється вечірня зоря.

– Вона не наша, ніколи не була – відтоді, як вони прийшли й сказали, що вона мусить стати жрицею Гробниць. Чому ж ти цього не бачиш?

Голос чоловіка терпне від гіркоти й болю.

– Чотирьох інших маєш. Вони лишаться, а ця піде. Не віддавай їй свого серця. Відпусти її!

– Коли настане час, відпущу, – каже жінка. – Я відпущу її!

Вона нахиляється, щоб зустріти дитину, яка тупцяє крихітними, босими, біленькими ніжками крізь багнюку, і пригортає її. Повертаючись до хати, схиляється поцьомати чорне волосся дитини; її власне волосся у відблисках полум’я з печі світиться злотом.

Чоловік лишається надворі, його ноги теж босі й холодні, холодне весняне небо меркне над ним. Його обличчя в сутінках сповнене жалю, глухого, важкого, лихого жалю, для якого він повік не знайде слів. Зрештою він знизує плечима й рушає за дружиною в освітлену вогнем кімнату, що дзвенить дитячими голосами.

З’їдена

Пронизливий звук сурми злетів і стих. Тишу, що прийшла натомість, розтинав тільки звук кроків, що відмірювали час барабанним дробом у ритмі серця. Крізь щілину в даху тронної зали, крізь просвіти між колонами, де обвалився цілий шмат стіни разом із черепицею, навкоси падало мінливе сонячне світло. Повітря було холодне і нерухоме. Мертве листя бур’яну, що пробився між камінними плитами, побив морозець, і воно, розкришене, чіплялося за довгі чорні подоли сорочок жриць.

Вони йшли рядами по четверо, вниз велетенською залою між подвійними рядами колон. Глухо гупав барабан. Ні голосу, ні погляду. Смолоскипи в руках дів у чорних шатах мінилися червоним в променях сонця і спалахували ясно в тіні. Назовні, на сходах тронної зали, лишилися чоловіки – охорона, сурмачі, барабанщики – тільки жінки могли ступити за великі двері. Вбрані в чорне, приховані каптурами, повільно крокували рядами по четверо до порожнього трону.

Підійшли двоє, високі жінки, що зливалися з пітьмою, одна худа й пряма, інша товста, на хистких непевних ногах. Між цими двома йшла дівчинка років шести. На ній – пряма біла сорочка. Її плечі, литки, голова відкриті, ноги босі. Вона здавалася просто крихітною. Дві високі жінки спинилися за крок до сходів, що вели до трону, де інші вже чекали темними рядами. Вони легко підштовхують дитя вперед.

Трон на високій платформі, здавалося, огорнуло зусебіч плетиво мороку, що лився із темноти даху, й оку несила розрізнити, були то завіси чи тільки згущення тіней. Сам трон ряхтів спалахами самоцвітів і золота на бильцях і спинці, чорний і велетенський. Чоловік, сівши туди, здався б карликом, трон мав нелюдський розмір. Він був порожній. Ніщо крім тіней не посідало його.

Самотою дитина піднялася на чотири із семи мармурових сходинок, вкритих криваво-червоними прожилками. Були такі широкі й високі, що вона мусила ставати обома ногами на сходинку, перш ніж долати наступну. На середній сходинці, якраз навпроти трону, стояла груба дерев’яна колода з виїмкою. Дитина стала навколішки і вклала голову у виїмку, повернувши трохи набік. Так і вклякла.

Постать у хітоні з білої вовни вийшла із тіней праворуч трону й ступила крок до дитини. Її обличчя ховалося під білою маскою. В руках – півтораметровий меч блискучої сталі. Ні слова, ні вагання – тільки замах обіруч над шийкою крихітної дівчинки. Барабани завмерли.

Щойно лезо злетіло в найвищу точку, балансуючи, постать у чорному метнулася ліворуч від трону, кинулася униз сходами і тонкі руки сплелися з руками, що стисли меч. Гостре лезо меча блискало в польоті. Так вони змагалися мить, безликі, біла постать із чорною, наче в танці над нерухомою дитиною, біла шия якої світилася під чорним волоссям.

В мовчанні обоє відступили вбік і вгору сходами, розчинилися в пітьмі за величезним троном. Жриця виступила наперед і вилила чашу якоїсь рідини на сходи поруч із дитиною. Пляма чорніла в півмороці зали.

Дитина підвелася і здолала чотири сходинки донизу. Коли стала на останню, дві високі жриці одягли на неї чорне плаття з каптуром і мантією,  обернули обличчям до сходів, чорної плями, трону.

– Хай Безіменні узрять дитину, віддану їм, народжену воістину безіменною! Хай приймуть її життя й усі роки, що має прожити до смерті, яка також належить їм! Хай приймуть її як належну! Хай з’їдять її!

Інші голоси, пронизливі й високі, мов сурми, відповіли: «Вона з’їдена! Вона з’їдена!»

Маленька дівчинка вглядалася з глибини ряси вгору на трон. Коштовні вставки на кігтистих бильцях і спинці вкривав пил,  на різьбленій спинці – павутиння й білуваті плями совиного посліду. Вище сходинки, на якій вона стояла навколішки, на три останні сходинки перед троном ніколи не ступала нога смертного. Їх вкривав такий товстий шар пилу, що здавався крутосхилом сірого ґрунту, мармур із криваво-червоними жилками повністю ховався під недоторканним, неходженим порохом багатьох років, багатьох століть.

– Вона з’їдена! Вона з’їдена!

Тепер барабан різко зазвучав знову, відбиваючи швидкий ритм.

Тихо човгаючи, процесія вишикувалася й рушила геть від трону, на схід до яскравого, далекого прямокутника дверей. По обидва боки товсті подвійні колони, як литки гігантський блідих ніг, підіймалися в пітьму під стелею. Дитина ішла між жриць, тепер одягнена в усе чорне, як і вони, її крихітні босі ніжки печально топтали примерзлий бур’ян, холодне каміння. Навіть проходячи крізь спалахи світла – косі сонячні промені з провалів даху – вона не підводила очей.

Охорона тримала великі двері відкритими. Чорна процесія вийшла на бліде, холодне світло і ранковий вітер. Сліпуче сонце пливло над східними ланами. За заході його жовте світло зупиняли гори, як тут зупиняв його фасад Тронної Зали. Інші будівлі, нижче по схилу, лежали в багряній сутіні, окрім вежі Богів-Близнюків на невисокому пагорбку навпроти: її дах сяяв у світлі дня новою позолотою. Чорна вервечка жриць, по четверо в ряд, спускалася із Гори Гробниць, починаючи наспівувати по дорозі. Мелодія складалася лише із трьох нот, а слово, що повторювалося знову і знову, було таким давнім, що втратило всякий зміст. Весь день Відродження Жриці був наповнений тихим співом жіночих голосів, сухим безперервним гудінням.

Маленьку дівчинку водили з кімнати в кімнату, з башти в башту. В одному місці їй поклали сіль під язик, в іншому вона стояла навколішки обличчям на захід, поки їй обрізали волосся і змащували оліями й ароматним оцтом, ще в іншому вона лежала долілиць на плиті з чорного мармуру за олтарем, поки пронизливі голоси по ній голосили. Ні вона, ні інші жриці не пили й не їли увесь день. Щойно зійшла вечірня зоря, дівчинку вклали спати, оголену, між овечих шкір, в кімнаті, де вона ніколи не спала раніше, в домі, що стояв зачинений роки й роки, і який відімкнули тільки сьогодні. Кімната була більша у висоту, ніж у ширину, позбавлена вікон. Запах стояв у ній мертвий, затхлий, застояний. Мовчазна жінка покинула її тут у самоті.

Вона лишилася нерухомою. Лежала, як її полишили. Її очі були широко розплющені. Вона лежала так довгий час.

Вона побачила світло, що тремтіло на високій стіні. Хтось тихо йшов по коридору, затуливши скіпку, тож світла вона давала не більше, ніж світлячок. Почувся хрипкий шепіт:

– Агов, Тенар, ти тут?

Дитина не відповіла.

Голова просунулася в двері, дивна голова, голомоза, як луплена картопля, і так само жовтавого кольору. Навіть очі схожі на картопляні вічка, дрібні й коричневі. Ніс ховався проміж великих кавалків щік, рот – безгуба розщелина. Дитина нерухомо вглядалася в це обличчя. Її очі великі, темні, нерухомі.

– Гей, Тенар, чарунко моя медова, ось ти! – голос був хрипкий і високий, наче в жінки, але не жіночий.

– Мені тут не місце, за дверима моє місце, на ганку, я туди й іду. Але мусив глянути, як тут моя маленька Тенар, після довжезного дня, йой, як тут моя бідолашна манюня, чарунка моя медова?

Він рушив до неї, огрядний, але безшумний, простягнув руку, наче хотів пригладити їй волосся.

– Я більше не Тенар, – сказала дитина, втупившись в нього. Його рука завмерла, він так і не торкнувся її.

– Еге ж, – сказав він за мить, пошепки, – авжеж, авжеж. Тепер ти – маленька З’їдена. Але я…

Вона не відповідала.

– Важкий був день для манюні, – сказав чоловік, переступивши на місці, крихітний вогник блимав в його великій жовтавій долоні.

– Тобі не місце в цьому домі, Манане.

– Еге ж, еге ж. Авжеж. Мені не місце в цьому домі. Нехай, добраніч, манюню… добраніч.

Дитя промовчало. Манан повільно обернувся і рушив геть. Тьмяне світло меркло на високих стінах келії. Маленька дівчинка, в якої не лишилося жодного імені – крім Арха, З’їдена – лежала на спині, невідривно вглядачись у пітьму.