«Засвідчення» | Джефф Вандермеєр
Зв’язатися із правовласником перекладу
000
Уві сні Керманича ранній ранок, небо темно-синє, ледь прошите світлом. Він стоїть на стрімчаку і вглядається вниз, у прірву, затоку, бухту. Вона завжди мінлива. Він бачить на кілометри поверх нерухомої води. Він бачить морських гадів, що плинуть, як підводні човни, як дзвоники орхідей, як широкі днища кораблів, мовчазні, невпинні, їхній розмір справляє таке враження величі, що він відчуває нищівність їхнього руху аж звіддаля. Годинами він вглядається у форми, в рухи, вслухається в шепоти, що долинають до нього… а потім падає. Повільно, о як повільно, він беззвучно падає в темну воду, без сплеску, без брижі. І продовжує падати.
Подеколи це стається, коли він не спить, наче мить роззосередження, і тоді він подумки проказує власне ім’я, поки справжній світ повернеться до нього.
001: ПАДІННЯ
Перший день. Початок останнього шансу.
— Це і є вцілілі?
Керманич стояв поруч із заступницею директора Південного Округу, крізь брудне однобічне скло вглядаючись у трьох осіб, що сиділи в кімнаті для допитів. Ці троє повернулися із дванадцятої експедиції в Нуль-зону. Заступниця директора, висока й худа чорна жінка за сорок, нічого не відповіла, що Керманича не здивувало. Він узяв понеділок на облаштування, але відколи прибув того ранку, вона на нього й зайвого слова не змарнувала. Навіть зайвий раз не глянула на нього, крім тої миті, коли він сказав їй та решті персоналу звати його «Керманичем», а не Джоном чи Родрігесом. Вона затнулася на мить, а тоді відповіла: «Що ж, тоді й мене звіть Пейшенс, а не Ґрейс», на мовчазне здивування присутніх. Відмова від власного імені на користь іншого, наділеного відмінним значенням, зацікавила його.
— Все добре, — сказав він, — я просто зватиму вас Ґрейс.
Звісно, це її не потішило. Вона відповіла тим, що стала звати його «в.о. директора». Це було правдою: між її поступовим сходженням і його стрімким злетом лежала прірва, прірва часу і форм до заповнення, процедур до виконання, звільнень і наймів працівників. Зважаючи на це, засвідчення авторитету могло бути складним.
Але Керманич не хотів думати про неї ні як про пейшенс (терпіння), ні як про ґрейс (милосердя). Він хотів думати про неї як про досаду, якщо не заваду. Вона змусила його висидіти перегляд старого ознайомчого відео про Нуль-зону, хоча напевно знала, що відео спрощене й застаріле. Вона вже дала йому зрозуміти, що їхні стосунки будуть засновані на ворожості. Принаймні, з її боку.
— Де їх знайшли? – запитав він її тоді, хоча хотів запитати, чому їх не утримували кожну окремо. Бо тут бракує порядку, бо цей відділ давно зійшов на пси? Пси й ті не потикалися в цей поточений щурами підвал.
— Читайте справи, — відповіла вона так, що стало ясно: він би вже мав їх прочитати.
Потім вона вийшла з кімнати.
Залишила Керманича обдумувати справи на столі перед ним – і трьох жінок за склом. Звісно, він прочитав справи, але він сподівався спекатися настирного супроводу заступниці директора, а може й вивідати її власну думку. Він прочитав частину і її справи, але й досі не розумів її інакше, ніж в світлі її реакцій на нього. Його перший робочий день тривав усього чотири години, а він уже почувався зараженим цією брудною дивною будівлею з її стоптаним зеленим килимом і допотопними переконаннями працівників, яких він зустрів. Відчуття змаління наповнювало усе — навіть сонячне світло, яке впівсили пробивалося крізь високі, квадратні вікна. Він одягся у свою звичну чорну куртку і штани вільного крою, білу сорочку із світло-голубою краваткою, чорні туфлі, які начистив зранку. А тепер не міг збагнути, навіщо він цим переймався. Йому не подобалися ці думки, бо не вивищували його над цим усім — а заглиблювали у це все — але їх важко було притлумити.
Керманич не поспішав, споглядаючи жінок, хоча їхній вигляд ні про що йому не говорив. Їм усім видали однакові непримітні форми, які скидалися чи то на армійські, чи то на прибиральницькі. Голови їм поголили, наче вони були уражені вошами, а не чимсь менш явним. Їхні обличчя мали однаковий вираз, або скоріше, однаково не мали жодного виразу. Не думати про їхні імена – сказав він собі в літаку. Спершу дозволити їм бути просто функціями. Потім додати решту. Але Керманичу ніколи не вдавалося відсторонитися. Він завжди був схильний до занурення, в спробі знайти той рівень, де деталі проявлялися, не перевантажуючи його. Топографа знайшли у власному домі, вона сиділа в кріслі на задньому дворику.
Антрополога знайшов чоловік, коли вона постукала в задні двері його клініки. Біолога знайшли на зарослому пустирі за кілька кварталів від її будинку, вона розглядала стіну зі старої розкришеної цегли. Як і члени попередньої експедиції, жодна із них не мала ніяких спогадів про те, як вони перетнули невидиму межу, виходячи із Нуль-зони. Жодна не знала, як вони уникли зустрічі з патрулями й обійшли загорожі та інші перешкоди, які військові встановили уздовж межі. Жодна із них не знала, що трапилося із четвертою учасницею експедиції — психологом, яка насправді була директоркою Південного Округу й відкинула всі заборони щоб очолити їх — інкогніто.
Здавалося, жодна із них узагалі ніяких спогадів не мала.
В кафе під час сніданку цього ранку Керманич розглядав внутрішній двір із безліччю кам’яних столів крізь вікно, що займало всю стіну, тоді як у черзі за їжею стояли всього кілька людей — надто мало для такої великої установи — тож він спитав Ґрейс:
— Чому ніхто не радіє з того, що експедиція повернулася?
Вона звела на нього сповнений страждання погляд, наче він був винятково тупим студентом відсталого класу.
— З чого ви це взяли, Керманичу?
Вона примудрилася надати його імені іронічного відтінку, і він відчув себе достоту, як грузило на одній із дідусевих вудок, приречене занурюватися в придонний намул десятків озер.
— Ми вже проходили крізь це з останньою експедицією. Вони витримали дев’ять місяців допитів, а ми нічого не з’ясували. Весь цей час вони були смертельно хворі. Як би це змусило почуватися вас?
Довгі місяці дезорієнтації, а потім смерть від надзвичайно важкої форми раку.
Він повільно кивнув у відповідь. Звісно, вона права. Його батько помер від раку. Він не думав, як це мало вплинути на співробітників. Для нього це була абстракція, слова у звіті, прочитані в літаку під час посадки.
Тут, в кафе, килим став темно-зеленим, на ньому проступав світло-зелений візерунок зі стилізованих стрілок, всі стрілки вказували на внутрішній дворик.
— Чому б не зробити тут світліше? — запитав він. — Де ділося все світло?
Але Ґрейс закінчила відповідати на його питання.
Коли одна із трьох – біолог – на мить повернула голову, подивилася в дзеркало, ніби могла бачити крізь нього, Керманич відвів очі з відчуттям, схожим на запізніле замішання. Ретельне вивчення, яке він здійснював, було знеособленим, фаховим, але, певно, сприймалося інакше, хоча вони й знали, що за ними спостерігають.
Йому не казали, що він проведе свій перший день, допитуючи дезорієнтованих повернених із Нуль-зони, хоча Головний мав про це знати, призначаючи його на посаду. Членів експедиції знайшли майже шість тижнів тому, місяць досліджували на робочій станції на півночі, перш ніж передати в Південний Округ. Саме тоді, коли його відправили до Головного, де він два тижні провів на інструктажах (хоча й з перервами); всі ці дні злилися в одне позбавлене всякого руху марення, наче так і було заплановано. Потім усе прискорилося, і в нього склалося враження поспіху.
Це була одна із деталей, що спричиняли безплідне роздратування, яке охопило його відразу по прибутті. Голос, його головна контактна особа серед вищих чинів, натякнув у первинному інструктажі, що це було легке призначення, враховуючи його минуле. Південний Округ був відсталою, вторинною організацією, що зберігала злежану таємницю, якою вже ніхто й не переймався, переключившись на тероризм і екологічні катастрофи. Голос у властивій йому грубуватій манері описав його завдання «для початку» так: «звикнути, оцінити, проаналізувати, а потім копнути глибше», що не було звичною для нього інструкцією в ці дні.
Свою карколомну кар’єру Керманич починав як польовий оперативник: спостерігав за місцевими терористичними угрупованнями. Потім його підвищили й перевели на збір даних й аналіз організацій: понад двадцять шаблонних в своїй подібності справ, про які заборонено розповідати. Справи, невидимі для суспільства: таємна історія нічого.
Але все частіше й частіше він виступав як налаштувач: переважно тому, що здавався вправнішим у розумінні особливих проблем інших людей, аніж в управлінні власними звичайними. У свої тридцять вісім він став відомим саме за це, якщо й був за щось відомим. Це означало, що він не мусив десь затримуватися надовго, навіть попри те, що наразі він цього хотів: довести щось до кінця. Біда в тому, що ніхто не любить налаштувача: «Агов, давайте я покажу вам, що з вами не так», особливо коли всі вважають, що самого налаштувача давно слід налаштувати.
Це завжди добре починається, навіть якщо не завжди добре закінчується.
Голос також не вважав за потрібне згадати, що Нуль-зона перебуває за межею, яка лишається цілком незрозумілою більш ніж тридцять років. Він зрозумів це, тільки проглядаючи справи й непотрібні повтори ознайомчого відео.
Він також не знав, що заступниця директора так зненавидить його за заміщення зниклої директора. Хоча він мав би здогадатися: з тих крихт інформації в її справі, вона виросла в бідній сім’ї, спершу відвідувала державну школу і мусила працювати важче за багатьох, щоб отримати нинішню посаду. Тоді як Керманича супроводжували чутки про те, що він — частина невидимої династії, що викликало природне обурення. Спростування цього факту не було, хай навіть династія зблизька могла виявитися усього лиш спадковим привілеєм.
— Вони готові. Йдіть за мною.
Ґрейс з’явилася знову, і з дверей почала ним командувати.
Йому було відомо кілька способів подолати спротив колег, або навіть їхню волю. Певно, доведеться спробувати їх усі.
Керманич узяв дві чи три справи зі столу, невідривно дивлячись на біолога, роздер навпіл, долонями відчуваючи їхній опір, і дозволив їм впасти в корзину для сміття.
Ззаду почулося вражене зітхання.
Тепер він повернувся, зустрівши лицем до лиця безслівну лють заступниці директора. Але в її очах також була осторога. Це добре.
— Чому ви все ще зберігаєте справи на папері, Ґрейс? — спитав він, ступаючи крок до неї.
— Директор наполягла. Ви зробили це для чогось?
Він знехтував питанням.
— Ґрейс, чому вам усім ніяково вживати слова «прибулець» чи «позаземний», говорячи про Нуль-зону?
Йому теж було ніяково їх вживати. Інколи, відколи він дізнався правду, він відчував, як в нього всередині розчахується величезне бездонне провалля, наповнене лиш його власними благаннями й криками протесту. Але він ніколи не зізнавався. Його обличчя було ніби створене для покеру, йому казали про це його коханки, родичі й знайомі. Під два метри зростом. Флегматичний. Міцно збудований, з розвиненими м’язами, він міг пробігти кілька кілометрів і не помітити. Він пишався, що правильно харчується і займається фізичними вправами, хоча полюбляв хильнути віскі.
Але вона стояла на своєму.
— Ніхто не певен. Ніколи не будьте упередженими щодо доказів.
— Навіть після всього цього часу? Я мушу опитати одну із них.
— Котру? — спитала вона.
Опір в долонях перетворився на опір в розмові.
— Мені інші справи не потрібні, бо мені потрібно лише розпитати одну із них.
— Вам потрібно опитати всіх трьох.
Наче вона ще не зрозуміла! Він різко розвернувся, щоб підняти останню справу.
— Ні. Лише біолога.
— Це помилка.
— Сімсот п’ятдесят три це не помилка, — сказав він, — Сімсот двадцять два — теж не помилка.
Її очі звузились.
— Щось із вами не так.
— Лишіть біолога тут, — сказав він, нехтуючи її словами, та приймаючи її манеру. Я знаю дещо, невідоме тобі, — Відішліть решту до їхніх приміщень.
Ґрейс глянула на нього так, ніби він був якимсь видом гризуна і вона не знала, що почувати — огиду чи жалість. Утім, за мить вона холодно кивнула і вийшла.
Він розслабився і видихнув. Хоча вона мала виконувати його накази, вона контролюватиме співробітників наступні тиждень-два, зможе його перевіряти тисячею способів, поки він повністю не окопається.
Це була алхімія чи справжня магія? Чи він помилявся? І яка різниця — адже, якщо він помилявся, усі були цілком подібними?
Так, це мало значення.
Це був останній шанс.
Так сказала мати, перш ніж він відправився сюди.
***
Матір Керманича часто здавалася йому тільки спалахом світла в далекому нічному небі. Близька й далека, далека й близька, завжди в серці; можливо, часто він думав про неї так: звідки взялося це світло… Але ніколи не знав напевне. Єдина дитина, Джекі Северанс наслідувала свого батька і в службі, й в досягненнях: але тепер зійшла на такі висоти, яких її батько, Джек Северенс, визнаний і нагороджений агент, ніколи не досягнув. Джек виховав її різкою, цілеспрямованою, готовою керувати. Все, що знав Керманич – дідусь змушував Джекі, ще дитиною, проходити виснажливі смуги перешкод, відпрацьовувати ножові атаки на мішках борошна. В цьому можна було впевнитися із численних сімейних альбомів. Яким би не був процес, він також виховав у ній різновид повсякденної жорстокості, очікування високих досягнень і позірну байдужість до долі інших. Як далеким спалахом світла Керманич нею неймовірно захоплювався, принижено слідуючи за нею, але як матір’ю… навіть лишаючись поруч, вона була ненадійною: забрати його зі школи, приготувати сніданок, допомогти з домашнім завданням — вона рідко справлялася з чимось важливим у повсякденному світі, по цей бік вододілу. Хоча вона завжди заохочувала його панічну втечу в служіння їй і подальший відчайдушний біг в цьому напрямку. Дідусеві Джеку, з іншого боку, ця ідея не подобалася; одного дня дідусь глянув на нього і сказав: «Не думаю, що він має досить витримки». Така оцінка просто розбила шістнадцятирічного хлопця, який вже обрав свій шлях, але вона ж і зробила його більш наполегливим, цілеспрямованим, більш сфокусованим, спрямованим в небо, до світла. Пізніше він подумав, що таким і був намір дідуся. Дідусь був непередбачуваним, як лісова пожежа, тоді як мати була холодним блакитним полум’ям.
Коли він мав вісім чи дев’ять років, вони вперше поїхали на дачу на озері — наш власний приватний шпіонський клуб, як називала його мати. Лиш він, мати та дідусь. Там, у кутку навпроти витертої софи стояв старий телевізор. Дідусь змушував його рухати антену, щоб спіймати краще зображення.
— Трішки лівіше, Керманичу, — казав він. — Ще трішки.
Його мати в іншій кімнаті переглядала розсекречені справи, які узяла з роботи. Так він дістав своє прізвисько, ще не знаючи, що дідусь позичив його із шпіонського жаргону[1]. Будучи дитиною, він сприйняв це прізвисько, як дещо класне, дещо дане з любов’ю його дідусем. Але він був досить кмітливим, щоб роками не викривати його нікому поза межами сім’ї, навіть подружкам. Він дозволяв їм думати, що це спортивне прізвисько зі старшої школи, де він грав квотербеком.
— А тепер трохи правіше, Керманичу.
Кинь цей м’яч, як зірка. Найбільше йому подобалося знати, де будуть приймаючі, й вціляти в них. Навіть якщо вживу виходило краще, він отримував чисте задоволення від точності, геометрії й очікування.
Вирісши, він лишив «Керманича» для себе одного. Він досі відчував відтінок поблажливості в цьому слові, але ніколи не питав дідуся, чи той мав на увазі саме це, чи дещо інше. Він міг тільки здогадуватися, чи налаштував дідуся проти нього той факт, що він витрачав однаково часу на читання книг і риболовлю.
Тож так і є, він узяв це ім’я, прилаштував його, і дозволив йому лишитися. Але це був перший раз, коли він звелів співробітникам називати його Керманичем, і насправді він не міг сказати, чому. Це зненацька спало йому на думку, наче він міг раптом отримати новий старт. Трохи лівіше, Керманичу, і ти, можливо, таки спіймаєш цей спалах світла.
***
Чому пустир? Він думав про це, відколи переглянув запис відеоспостереження цього ранку. Чому біолог повернулася на пустир, а не у власний будинок? Решта дві повернулися до чогось особистого, до речей, які мали емоційне значення. Але біолог стояла години й години на зарослому пустирі, забувши про все навколо. Передивившись стількох підозрюваних на відеозаписах, Керманич наловчився вловлювати навіть в найбуденнішому виразі чи нервовому посмикуванні певний сигнал… але на цьому записі не було нічого подібного.
Її присутність тут Південний Округ засік у справі, поданому місцевою поліцією, яка затримала її як безпритульну: запізніла реакція, спонукувана активним пошуком, відколи Південний Округ підібрав решту двох. А потім була ця справа — стислість проти стислості.
- 722.
Несуттєва розбіжність. Але Керманич вже відчув, що це призначення чіплялося за дрібниці, за детективну роботу. Ніщо не дається легко. Не буде удачі, безмозкого підривника-любителя із добривами й урізаною версією ідеології, який розколювався в кімнаті для допитів за двадцять хвилин.
Під час відбіркових інтерв’ю, коли визначали, хто піде в дванадцяту експедицію, біолог примудрилася вимовити, згідно із записами в її справі, лише 753 слова. Керманич їх перелічив. Це разом зі словом «сніданок» — повною відповіддю на одне із питань. Керманич захоплювався цією відповіддю.
Він лічив і перелічував ці слова впродовж цього затягнутого періоду очікування, поки налаштовували його комп’ютер, випускали його перепустку, створювали йому пароль і коди доступу, і проводили решту ритуалів, до яких він аж надто призвичаївся за час служби в різних агентствах і підрозділах.
Він наполіг, щоб зайняти кабінет попередньої директора всупереч спробам Ґрейс запхати його в розхвалену комірчину далеко від осередку подій. Він також наполіг, щоб в її кабінеті все лишили як було, навіть особисті речі. Ґрейс відверто не подобалася думка, що він порпатиметься в речах директора.
— Ви не в собі, — сказала Ґрейс, коли інші пішли, — у вас не всі дома.
Він просто кивнув, не було сенсу заперечувати, що все це дещо дивно. Але раз він тут задля дослідження і відновлення, він має краще знати, наскільки далеко все це зайшло — як сказав якось один соціопат в іншому місці: «Риба гниє з голови». Риба згнила вся, розкладання клітин відбувалося невпорядковано і не було зумовлене розділеністю, але позицією керівника.
Керманич негайно всівся за стіл, схожий на стінобитну машину, в безлад із стосів тек, записів від руки, нотаток-наліпок… вмостився в крісло, яке оберталося і давало йому панорамний огляд книжкових шаф при стіні, розділених інформаційними дошками, заліпленими рештками різних клаптів паперу, пришпилених-перешпилених аж поки вони набули вигляду дивної, тендітної, хоч і абияк зліпленої художньої інсталяції. Кімната пахла запустінням із легким відтінком давно викурених цигарок.
Сам тільки розмір і вага комп’ютерного монітора директора свідчили про застарілість, як і те, що він помер років десять тому — його вкривав товстий шар пилу. Його недбало відсунули вбік, дві тіні відмітили його початкове розміщення і розміщення ноутбука, який його, очевидно, замінив — хоча тепер ніхто не міг знайти цей ноутбук. Він подумки зробив позначку спитати, чи шукали в неї вдома. Календар зупинився на пізніх дев’яностих; чи був це час, коли директор почала відходити від теми? Раптово в нього виникло видіння, як вона опинилася в Нуль-зоні з дванадцятою експедицією, пробираючись крізь дику природу без жодної справжньої мети: висока, міцна сорокарічна жінка, яка виглядала старшою. Мовчазна, збентежена, пригнічена. Настільки змучена відповідальністю, що вона дозволила собі повірити, ніби вирушити в поле — її обов’язок перед людьми, яких вона туди посилала. Чому ніхто її не зупинив? Невже ніхто не піклувався про неї? Чи це був випадок навіювання? Голос не сказав. До люті порожні справи про неї теж нічого не сказали Керманичу.
Все, на що він дивився, показувало, що вона переймалася, але переймалася зовсім не роботою організації.
Він поштурхав коліном ліворуч під столом: системний блок. Цікаво, чи той теж перестав працювати в дев’яностих. У Керманича виникло відчуття, що він не хотів би побачити кімнату техпідтримки, жалюгідні знеможені трупи комп’ютерів минулих десятиліть, невпорядкований мимовільний музей пластику, дротів і клавіатур. Хіба що риба-таки гнила з голови, й тільки директор зіпсувалася.
Залишений без комп’ютера, оскільки його власний ноутбук вважався недостатньо безпечним, Керманич трошки почитав розшифровки вступних інтерв’ю членів дванадцятої експедиції. Їх провела колишня директор, яка була психологом експедиції.
Решта були неймовірними, нестримними балакухами в очах Керманича: пирхали, тараторили, сипали кліше. Вони не могли припнути свої язики: 4623 слова… 7154 слова… і переможниця всіх часів — лінгвіст (вона вибула в останню мить), котра досягла 12743 слів у відповідях, включно із героїчно затягнутим дитячим спогадом, «захопливим, як вихід ниркового каменя крізь прутень», як хтось надряпав на полях. І лишалася тільки біолог із оцими її 753 словами. Такий рівень самоконтролю змусив його приглядатися не так до слів, як до пауз між ними. Наприклад: «Я насолоджувалася всіма своїми польовими роботами». Хоча із більшості її звільнили. Вона могла вважати, що нічого не сказала, але кожне слово — навіть «сніданок» — створювали канал. Сніданок не пройшов добре для біолога, коли вона була дитиною. Привиди блукали просто тут, в розшифровках записів із її повернення, вони ковзали між рядків. Речі, що проявляли себе в проміжках, змушували Керманича несвідомо проговорювати її слова уголос від остраху, що він насправді не цілком розуміє потаємні почуття і приховані відсилки. Розрізнені описи будяка… згадка про маяк. Одне-два речення про властивості світла над солончаками в Нуль-зоні. Ніщо із цього не промовляло до нього, поки він не відчув, ніби вона раптом опинилася тут і заглядає йому через плече — і це не було схоже на відчуття, викликані інтерв’ю інших членів експедиції.
Біолог заявила, що пам’ятає так же мало, як і решта. Керманич вважав, що це брехня — чи стане брехнею, коли він усе із неї витягне. Чи бажав він усе із неї витягти? Чи була вона обачною через те, що трапилося в Нуль-зоні — чи просто обрала таку стратегію? Над директорським столом промайнула тінь. Він уже бував у такій ситуації, або в дуже подібній, він уже обдумував такі рішення, і це майже зламало його, або зламало щось у ньому. Але вибору він не мав. Біля семиста слів, відколи вона повернулася. Як і в решти двох. Але на відміну від двох інших, це було співставно із її стислістю до поїздки. І були дивні особливості, яких не мали решта. Тоді як антрополог могла сказати «Дика місцина була пуста і запущена», біолог казала: «Усюди був яскравий рожевий будяк, навіть там, де прісна вода ставала солоною… Світло в присмерку стало приглушеним спалахом, сяйвом».
Це, в поєднанні із дивністю пустиря, змусило Керманича вважати, що насправді біолог могла пам’ятати більше за решту. Що вона була більшою мірою присутня, ніж решта, але із певних причин приховувала це.
Він не бував раніше в достеменно такій ситуації, але пам’ятав, як колега допитував пораненого в голову терориста, проводив допити в лікарні, відкладав і відкладав їх у надії, що до того повернеться пам’ять. Так і сталося. Але тільки щодо фактів, а не праведних поривів, які викликали його дії — і тоді його було втрачено, він став легкою жертвою допитів.
Керманич не поділився своїми здогадами із заступницею директора, бо якби він помилився, вона б це використала для підтримання власної негативної оцінки його дій — а ще для того, щоб якмога довше тримати її в підвішеному стані. «Ніколи не роби чогось із єдиної причини», — неодноразово казав йому дідусь, і врешті Керманич дослухався.
Волосся біолога (до того, як вони його зголили) було довге й темно-коричневе, майже чорне. Вона мала темні, густі брови, зелені очі, витончений дещо асиметричний ніс (зламала, упавши колись на камінь) і високі вилиці, що свідчили про потужний монголоїдний спадок по одній з ліній. Її обвітрені губи були навдивовижу повні як для такого суворого виразу. Найбільше враження справили очі: він перевірив записи, щоб упевнитися, що до експедиції вони були того ж кольору.
Навіть сидячи за столом, вона якимсь чином справляла враження фізичної сили, з цими тяжами товстих м’язів між плечем і шиєю. Всі аналізи на рак та інші відхилення виявилися негативними. Керманич не пам’ятав даних із справи, але йому здалося, що вона була майже така ж висока, як він. Два тижні тому її оселили у східному крилі будівлі, не давши жодного заняття, крім їсти й вправлятися фізично.
Перед експедицією біолог пройшла напружений вишкіл із виживання й поводження зі зброєю в Центральному комплексі, призначеному для таких цілей. Вона пройшла короткий інструктаж, збудований на вічній напівправді, яку керівництво та штат Південного Округу вважали корисною; вона засновувалася на критеріях, які Керманич вважав загадковими, або й темними. Їй могли виробити умовні рефлекси, що робили її більш сприйнятливою до гіпнотичного навіювання.
Психолог/директор могла отримати певну кількість гіпнотичних сигналів – слів, які в певних комбінаціях викликали задані впливи. Думка майнула, коли за спиною Керманича затраснули двері: чи робила щось директор, щоб сплутати їхні спогади, вже коли вони потрапили в Нуль-зону?
Керманич ковзнув у крісло навпроти біолога, розуміючи, що Ґрейс, щонайменше, спостерігає за ними через напівпроникне скло. Фахівці допитали біолога, але й Керманич був свого роду фахівцем, і потребував прямого контакту. Щось було в природі бесіди віч-на-віч, чого бракувало відеозаписам та розшифровкам.
Підлога під його черевиками була брудна, майже липка. Флуоресцентні лампи над головою блимали з нерівними інтервалами, а стільці й столи виглядали, ніби щойно зі шкільної їдальні. Він відчував кислий металічний присмак низькопробного мийного засобу, схожого на запах зіпсутого меду. Кімната не вселяла довіру до Південного Округу. Кімната, задумана як місце для звітів після завдань, – або та, яка мала виглядати задуманою як таке місце – мала бути зручнішою за ту, що раз і назавжди призначалася для допитів із ймовірністю опору.
Тепер, коли Керманич сидів напроти біолога, в ній виявилося щось, що заважало йому дивитися їй в очі. Але він завжди нервувався перед тим, як когось опитувати, завжди почувався так, ніби цей яскравий спалах світла, замерзлий у повітрі, спустився на землю, щоб стати за його плечем, ніби сама матір зараз спостерігає за ним. В цьому була правда – матір іноді перевіряла його. Вона могла роздобути відеозаписи. Тож це не була параноя чи просто відчуття. Це була частина його ймовірної дійсності.
Іноді цю нервозність вдавалося обіграти, щоб змусити людину навпроти розслабитися. Тож він прочистив горло, ніби вагаючись, відпив ковток води із принесеної з собою склянки, покопирсався у її справі, яку поклав ліворуч на стіл між ними, поруч із пультом управління телевізором. Щоб зберегти умови, у яких її було знайдено, щоб забезпечити певність, що вона не отримає спогади штучним шляхом, заступниця директора розпорядилася не давати їй жодної інформації, окрім її власної особової справи. Керманич вважав це жорстоким, але згодився із Ґрейс. Він хотів, щоб справа між ними виглядала як можлива нагорода за наступне опитування, хай навіть не вирішив, чи даватиме її біологу.
Керманич представився справжнім ім’ям, повідомив, що їхнє «інтерв’ю» записується і попросив її назвати власне ім’я для запису.
— Звіть мене Жар-птахою, — сказала вона.
Чи справді був цей гострий виклик у її рівному голосі?
Він поглянув на неї, на мить опинився посеред моря, і знову відвів очі. Чи може вона застосовувати на ньому якісь гіпнотичні навіювання? Це була перша думка; вона швидко зникла.
— Жар-птаха?
— Або взагалі ніяк.
Він кивнув, знаючи, що слід дати цьому іти як іде, щоб дослідити слова пізніше. Він невиразно пригадав щось таке зі справи. Можливо.
— Жар-птаха, — сказав він, ніби пробуючи на смак. Слова в його роті смакували неприродньо, як крейда. — Ви нічого не пам’ятаєте про експедицію?
— Я вже казала іншим. Це був незайманий дикий куточок.
Йому здалося, він засік нотку іронії в її голосі, але він не був впевнений.
— Як близько ви запізналися із лінгвістом під час підготовки? — спитав він.
— Не близько. Вона надто балакуча. Вона не замовкала. Вона була… — біолог затнулася, поки Керманич придушив радісне збудження. Вона не чекала цього запитання. Зовсім ні.
— Була яка? — підштовхнув він. Попередній допитувач користався стандартною методою: встановити зв’язок, представити факти, розвинути стосунки. Нічого не спрацювало.
— Не пам’ятаю.
— Я думаю, пам’ятаєте, — а якщо пам’ятаєте, то…
— Ні.
Він удав, що відкриває справу й звіряється із існуючими розшифровками, дозволив показатися краєчку папірців — зшитих сторінок, де містилася найважливіша статистика.
— Що ж, гаразд. Розкажіть мені про будяк.
— Будяк? — її виразні брови сказали йому все, що вона думає про це питання.
— Так. Ви були дуже доскіпливою щодо цього будяка. Чому? — його заплутувало це — кількість подробиць щодо будяка, в інтерв’ю із минулого тижня, коли вона щойно прибула в Південний Округ. Це змусило його знову задуматися про гіпнотичні сигнали. Це змусило його задуматися про слова, що застосовувалися, як димова завіса.
Біолог стенула плечима:
— Я не знаю.
Він зачитав із розшифровки:
— «Місцевий будяк має лавандові квіти і росте в перехідному середовищі між лісом і болотом. Ви не зможете обійти його. Він приваблює безліч комах, їхня метушня і яскравість, що їх оточує, наповнюють Нуль-зону відчуттям виробництва, майже як в людському місті». Там ще є, але я не читатиму далі.
Вона знову стенула плечима.
Керманич не мав наміру глибоко занурюватися в цей перший раз, він збирався ширяти над поверхнею, щоб визначити розмір території, яку їм треба дослідити. Тож він рушив далі.
— Що ви пам’ятаєте про чоловіка?
— Яке це має відношення?
— Відношення до чого?
Випад.
Немає відповіді, тож він знов підштовхнув її:
— Що ви пам’ятаєте про чоловіка?
— Те, що він в мене був. Деякі спогади до того, як я пішла, такі ж, як я маю про лінгвіста.
Розумно — пов’язати все, зробити, щоб це виглядало складовою часткою. Затьмарення, не прояснення.
— Чи знаєте ви, що він повернувся, так само, як ви? — спитав він. — Він був дезорієнтований, так само, як ви?
— Я не дезорієнтована, — огризнулась вона, нахиляючись уперед, і Керманич відхилився назад. Він не злякався, але на мить подумав, що мусив би. Знімки мозку були в нормі. Було зроблено всі дослідження, що могли виявити будь-що, що хоч віддалено нагадувало види-вселенці. Або ж «прибульці» як подала це Ґрейс, яка все ще не могла сказати йому нічого схожого до слова «інопланетянин». Єдине — Жар-птаха була здоровішою, аніж до від’їзду, більшість токсинів, наявних в організмі людини, в ній містилися в дозах, значно нижчих за норму.
— Я не хотів образити, — сказав він. Вона справді була дезорієнтована. Керманич знав. Не має значення, що вона пригадує чи не пригадує, біолог, яку він знав із доекспедиційних розшифровок, не стала б так швидко показувати роздратування. Чому він так зачепив її?
Він узяв пульт управління поруч із справою, двічі клацнув. Плаский телевізор на стіні ліворуч ожив, показавши мозаїчне, нечітке зображення біолога, яка стояла на пустирі, майже така ж нерухома, як цегляне мурування стіни навпроти. Усю сцену заливало нездорове зелене світіння камери спостереження.
— Чому цей пустир? Чому ми знайшли вас там?
Байдужий погляд і жодної відповіді. Він дозволив відео тривати. Повтори на задньому плані іноді зачіпали допитуваних. Але зазвичай відеозаписи показували, як підозрюваний кладе сумку чи кидає щось у сміттєбак.
— Перший день в Нуль-зоні. Піший перехід до базового табору. Що трапилося?
— Мало що.
У Керманича дітей не було, але він уявив, що десь так має відбуватися розпитування підлітка про шкільний день. Можливо, варто на мить повернутися назад.
— Але ви пам’ятаєте будяк дуже, дуже добре, — сказав він.
— Не розумію, чому ви говорите про цей будяк.
— Бо те, що ви сказали про нього, передбачає, що ви пам’ятаєте деякі спостереження із експедиції.
Пауза; Керманич знав, що біолог втупилася в нього. Він хотів відповісти тим же, але щось його застерегло від цього. Щось змусило його відчути, ніби сон про падіння у прірву може підхопити його.
— Чому я ув’язнена тут? — спитала вона, і він відчув, що тепер безпечно зустрічатися із нею поглядом, ніби певний момент небезпеки був — і минув.
— Не ув’язнена. Це частина постекспедиційного опитування.
— Але я не можу піти.
— Поки ні, — згодився він. — Але зможете.
Хіба що до іншої установи, це може зайняти ще два-три роки, якщо все буде добре, поки вони дозволять усім, хто повернувся, вийти назовні. Їхній законний статус був у тій сірій зоні, яку безпідставно відносять до загрози національній безпеці.
— Не думаю, що це так, — сказала вона.
Він вирішив спробувати ще раз:
— Якщо не будяк, що було б доречним? — спитав він. — Про що я мав би вас запитати?
— Хіба це не ваша робота?
— Що моя робота? — хоча він достеменно знав, що вона мала на увазі.
— Ви відповідаєте за Південний Округ.
— Ви знаєте, що таке Південний Округ?
— Звіссссно.
Ніби прошипіла.
— Як щодо другого дня в таборі? Коли все стало робитися химерним?
Чи стало воно? Він був певен, що стало.
— Не пам’ятаю.
Керманич нахилився вперед.
— Я можу загіпнотизувати вас. Я маю право. І можу це зробити.
— Гіпноз на мені не працює, — сказала вона, відраза до його погрози ясно проступила в її тоні.
— Як ви знаєте? — мить дезорієнтації. Чи вона відкинула те, що не хотіла відкидати, чи згадала щось, приховане від неї раніше? Чи вона розуміла різницю?
— Просто знаю.
— Щоб остаточно прояснити це, ми можемо провести формування рефлексів заново і потім провести гіпнотичне навіювання.
Це було чисте залякування, це було б надто складно провернути. Щоб зробити це, Керманич мав би відіслати її до Головного, і вона б зникла в його утробі навіки. Він міг би переглянути звіти, але ніколи більше не мав би прямого контакту. Крім того, насправді він не хотів проводити формування рефлексів заново.
— Зробіть це і я… — вона урвала себе на тому, що звучало як початок слова вб’ю. Керманич вирішив знехтувати цим. Він отримав стільки погроз, що знав, на які з них варто зважати.
— Що зробило вас нечутливою до гіпнозу? — спитав він.
— А ви нечутливі до гіпнозу?
Ухиляння.
— Чому ви були на пустирі? Решту двох знайшли, коли вони шукали своїх близьких.
Немає відповіді.
Можливо, досить вже сказаного. Можливо, цього вже досить.
Керманич вимкнув телевізор, склав справу, кивнув їй і рушив до дверей.
І знову, коли двері відчинилися, пропускаючи більше тіней ніж мало бути, він обернувся, впевнений що заступниця директора споглядає його згори, з холу, коли він озирається на біолога.
Він запитав, як завжди й планував, епілогом до першого акту:
— Який ваш останній спогад про Нуль-зону?
Відповідь, неочікувана, спрямована в нього, ніби напад, ніби світло зустрілося з темрявою:
— Тону. Я тону.
[1] Керманич (англ. Control) — неформальна назва керівника шпигунської групи.
Oksana Samara 