Подарунок | оповідання
Опубліковано в журналі «Вигадуй. Думай. Грай.», № 3, 2015
Те, що із класом сваритися не годиться, Яра повною мірою відчула 8 Березня. Після випадку з дверима клас ставився до неї насторожено: з одного боку, Олена Степанівна тепер її недолюблює, а з іншого – хтозна, раптом в неї в кишеньках не тільки викрутки? Крім того, вони ж тоді самі її попросили “що-небудь із цим зробити”, хто б міг подумати, що вона – без царя в голові? Із такими треба говорити чітко, голосно і простими реченнями, а то іншим разом вона не вчительку замкне в кабінеті, а цілий клас! Тепер її старалися обходити десятою дорогою, зайве не чіпати і на перервах не діставати. Яра і раніше мало спілкувалася із однокласниками, тож різниці вона й не помітила. Але свято усе розставило на місця.
Зранку напрасовані й радісні дівчатка перебігали по коридору групками, зрідка кидаючи оком на хлопців. Хлопці відверталися і вдавали, що ніхто нікого не збирається вітати, хоча всім було ясно – свято насувається. І правда: перед великою перервою урок закінчився на 5 хвилин раніше і хлопці, не зважаючи на хихотіння і підморгування, випхали дівчат у коридор.
Яра і Віра відійшли убік від однокласниць і прогулювалися під ручку із гордим і незалежним виглядом: гордий мала Віра, а незалежний – Яра. Із задньої кишеньки її незмінних штанів переможно стирчали славнозвісні викрутки. Віра докірливо хитала головою: скільки сил покладено на умовляння прийти в пристойному вигляді – і все марно! Чи вийде колись зробити із Яри нормальну дівчинку?
Від цих тяжких дум у Віри аж шнурівки розв’язалися, а поки вона дала їм раду, Яру збуджені однокласниці відтіснили подалі від дверей. Так і вийшло, що Віра зайшла в клас у перших рядах, а Яра – в останніх.
Клас сяяв убранням: під стелею – гірлянди, на вікнах – надувні кульки, на столах – квіти і різнобарвні пакуночки. Саня виголосив вітальну промову, хлопці полегшено зітхнули і дівчатка врешті отримали доступ до подарунків. Вони схвильовано кинулися дивитися: раптом хлопці подарували щось дійсно гарне, а не так, як торік?
Сподівання справдилися частково: серед подарунків були коробки олівців і фломастерів, кольоровий папір, набори штампиків, блискіток і бантиків, і навіть один набір для нанизування браслетів.
Вірі дісталися фломастери. Вона зітхнула – ні креслити, ні малювати не любила, і що робити із цією здоровенною батареєю, не мала жодного уявлення. Краще б він дістався Ярі – вона вічно щось креслить,тож їй таке не завадить! Вона вирішила помінятися із подружкою, глянула на її парту, щоб знати, що ж натомість дістанеться їй – і оніміла.
Ярина парта стояла порожня.
Тільки маленька хирлява мімоза, явно віддерта від чиєїсь пишної гілки, сиротливо лежала в кутку. Віра нахилилася і заглянула під стіл – чи, бува, подарунок туди не закотився.
Але й під столом подарунка не було.
Віра вхопила Саню за лікоть і прошипіла:
– А де Ярин подарунок?
Саня стенув плечима, викрутився із Віриних рук і сказав:
– Та ну її!
Віра озирнулася: хоч і останньою, але Яра вже зайшла до класу. Часу на роздуми не було, Віра схопила свої фломастери і поклала на парту подружки. Яра підійшла, критично оглянула коробочку і спитала у Віри:
– Навіщо ти поклала мені свій подарунок?
Віра почервоніла – вона сподівалася, що подруга не помітить підміни:
– Я все одно хотіла мінятися, так що хай тобі будуть, ти не сумуй!
Яра уважно подивилася на подружку:
– Сумувати? Через те, що мені єдиній в класі нічого не подарували? Дуже треба! Та в мене подарунок у тисячу разів кращий!
Яра розвернулася і вибігла з класу, махнувши чорними косичками. Її не було всю перерву, вона влетіла в клас перед дзвінком, мокра і захекана, сіла на місце і всі три уроки до кінця дня просиділа мовчки, не дивлячись ні вправо, ні вліво. Здавалося, вона на щось чекає. І вона дочекалася.
Щойно продзвенів останній дзвінок, у двері постукали.
Всі прислухалися і перестали збиратися, і навіть Олена Степанівна припинила писати на дошці домашку.
У клас несміливо, боком зайшов старшокласник, зовсім дорослий – на вигляд років чотирнадцять.
– Добрий день. Можна покликати Яру Щур?
Яра теж почервоніла, встала і підійшла до нього.
Клас спостерігав, затамувавши подих.
Старшокласник відкашлявся і ламким голосом сказав:
– Дорога Яро! Вітаю тебе з Восьмим березня! Я знаю, що набір викруток у тебе вже є… Тому я дарую тобі цей чудовий розвідний ключ на 25 міліметрів в пам’ять про велосипед, який ми так класно відремонтували!
І він простягнув Ярі уживаний ключ із ядучо-жовтою ручкою, перев’язаний яскравим подарунковим бантом.
Клас онімів.
Яра кокетливо поморгала, потім зробила реверанс і взяла подарунок. Червоний як рак старшокласник вискочив за двері. Хтось захихотів, і через мить сміявся увесь клас, навіть Олена Степанівна затулила обличчя руками.
– Що таке? – здивовано закліпала Яра.
Віра кинулася їй на шию:
– Оооо! Це прекрасно! Ти повинна мені все розповісти!
Яра кивнула.
Дорогою додому Віра ніяк не могла вгамуватися. Вона стрибала навколо Яри, як цуцик-спаніель, глузувала із витягнутих облич однокласників, знову і знову просила переповісти, як Яра влаштувала собі цей подарунок.
Яра втомлено зітхала і пояснювала, що Ваня їй подарував цей ключ ще в суботу, але забув віддати, тож вона знайшла його і попросила подарувати ключ саме сьогодні, саме в школі. Хіба ж не вийшло пречудово?
Вийшло-вийшло! – заходилася сміхом Віра, згадуючи обличчя однокласників.
– Саме це і називається “запасний план”, – гордо сказала Яра. – Він має бути в кожного – на випадок непередбачених обставин.
В цей момент їх і наздогнав сусід Вадик, двієчник і розбишака. Він нісся до них зі свистом і гиканням, мов дикий носоріг у саванні змітаючи все на своєму шляху.
Віра завбачливо зійшла зі стежки, а Яра повернулася обличчям до “носорога”.
– Привіт, Яро! – сказав захеканий Вадик, молодший за Яру на рік. – Це тобі.
Простягнув пом’ятий паперовий пакет і побіг далі, навіть не глянувши на Віру.
В пакеті знайшлася рожева і блискуча заколка із камінчиком розміром як добрий горіх.
Віра докірливо глянула на однокласницю:
– Ну а переді мною навіщо випендрюватися? – зітхнула вона.
Яра здивовано розглядала заколку:
– Чесне слово, він сам. Я йому з математикою час від часу допомагаю…
– А оце називається “непередбачені обставини”, – знову захихотіла Віра, – Щаслива ти! Тебе вітають не тому, що мусять, а тому, що хочуть… І як тобі це вдається?
– Часом людям подобається те, що я роблю. А часом – ні. – Яра зітхнула, згадавши однокласників. – І що мені з цим робити?
Віра по-своєму зрозуміла це зітхання:
– Не сумуй! Річ хороша, не те що фломастери чи цей… розвідний ключ!
– Давай мінятися, ти ж хотіла, – раптом сказала Яра і простягнула Вірі заколку. – Я вітаю тебе тому, що хочу.
